В історичній науці і до цього часу нема сталої думки, щодо характеру Переяславського договору. Сучасники вважали, що це був договір, який жодною мірою не порушував суверенних прав України. Першими зрозуміли це в Москві, для якої Україна була окремою державою. В "Статейному списку" боярина Батурліна протиставляеться "Московское государство и войска Запорожского Украина". Заява московського уряду про те, що Ян.-Казімір "клятву свою на чем присягал, переступил, а подданных, вас тем от подданства учения, вміщеносвободним", підтверджуе, що московський уряд визнав Україну в момент укладення договору свобідною державою. В офіційному советському виданні документів, що стосуються Переяславської угоди, вміщено 10 листів Хмельницького в яких просив він московський уряд допомогти у боротьбі з Польщею. Майже всі ці листи редактори називають проханням про "включение Украины в состав России" або про "воссоединение". Аналіз цих документів показуе щось інше. В деяких листах Хмельницький писав у неясних виразах про своє бажання, щоб цар був для України "государем и царем, яко православное светило", або "царем, и самодержавцем был. " В пізніших документах йде мова тільки про військову допомогу прийняття "під високу руку", "ратню руку помочі" і т. ін. Московський уряд вважав, що договір з Україною був дійсним тільки за життя Богдана Хмельницького, і поновлював із кожним наступним гетьманом, дещо змінюючи, але завжди називаючи акт 1654 року договором.

Пантелеймон Куліш належить до тих діячів, які, будучи багатогранно обдарованими, зробили величезний внесок у розвиток української культури, літератури, мистецтва, мови, науки. Він був прозаїком, поетом, драматургом, перекладачем, з багатьох європейських мов, ученим-літературознавцем та критиком, фольклористом, істориком, етнографом, педагогом, дуже багато зробив як видавець, громадський діяч.
Уся творчість та громадська діяльність П.Куліша – неоднозначна, суперечлива. “Наділений великим талантом, але ще більшою амбіцією., Куліш протягом свого довгого життя переходив найрізноманітніші зміни, топтав найрізноманітніші сліди, виступав у найрізноманітніших ролях і полишив по собі багату літературну спадщину, в якій обік цінного, було багато схибленого, багато суперечностей..” – так відгукнувся про нього І.Франко в “Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.”.

Народився Павло Тичина 27 (за іншими свідченнями — 23) січня 1891р. в с. Пісках, Чернігівської області, в сім'ї сільського дяка (він же — учитель у «школі грамоти»). Вчився спочатку в земській школі, потім у чернігівській бурсі (фактичною платою за це навчання були співи малого Павла в монастирському хорі, — у хлопця виявились чудові голос і слух), згодом — у місцевій духовній семінарії. Пізніше він знайомиться з славним земляком-чернігівцем — М М Коцюбинським, відвідує літературні «суботи» в його домі, читає там свої, схвально зустрінуті, вірші, підтримує сердечні стосунки з старшим письменником аж до його смерті.

(13 листопада 1889 — 28 вересня 1956) Письменник унікальної (не тільки для України) популярности, рекордних — мільйонових! — тиражів, твори якого знали навіть неписьменні, за що його деякі вибагливі критики виключали з літератури, а диктатори — із життя. Хоч спіткала його доля гумориста-мученика, але й після десятилітньої каторги на Печорі, немов той Мамай чи Байда, не перестав він “усміхатись” аж до смерти. Ось кілька голосів: “Коли ходить про сатиру, то замість Гайне, Свіфта, Рабле, що, відкидаючи якусь ідею, нищили її цілу, з голови до п'ят, — знаходимо... Остапа Вишню, дотепного, талановитого, але до дрібничок “літературного обивателя”, як казав Щедрин, “непреклонного облічітєля ісправніковской неосновательності і городніческого заблуждєнія”, протестанта проти “маленьких вад механізму” (Дмитро Донцов, 20-ті роки). “Традиція "губановців" не раз позначається на гуморі Остапа Вишні... Низькопробної культури гумор Остапа Вишні. О. Вишня — це криза нашого гумору...

Стати справжнім мистцем — значить умерти. Цей трагічний парадокс українського пореволюційного відродження здійснився і на Довженкові, хоч був він ще найбільш щасливий із творців Розстріляного Відродження. Перші зрілі фільми Довженка — «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930) — завоювали йому цілии світ; але відібрали Україну, підрізали його творчі крила, вкоротили йому віку.

Видатний український радянський письменник Остап Вишня широко знаний на Україні, в Радянському Союзі і за рубежем. Протягом усього свого творчого шляху Остап Вишня виступав як талановитий і неповторний митець, слово якого глибоко проникало в пласти народного життя й успішно слугувало його безупинному поступові. Справедливо буде сказати: творчість гумориста надихалась і окрилювалась великим поняттям Народ, про що він полишив щирі свідчення в своїх щоденникових записах.

Поряд з величними постатями героїчних борцiв, народних месникiв, поряд з iсторичними дiячами визвольного руху у творчостi Т.Г. Шевченка проходить прекрасний своєю моральною силою i чистотою образ трудящої жiнки-матерi, сестри, дiвчини, коханої. "Такого полум'яного культу материнства, - писав М.Г. Рильський, - такого апофеозу жiночого кохання i жiночої муки не знайти, мабуть, нi в одного з поетiв свiту. Нещасний в особистому життi, Шевченко найвищу i найчистiшу красу свiту бачив у жiнцi, в матерi". А сам, як ми знаємо, рiс без матерi: "там матiр добрую мою ще молодую у могилу нужда та праця положила…" А пiзнiше Тарас Шевченко став вiльним, але одружитися так i не встиг, так що своїх дiтей i дружини у нього не було. Мрiяв вiн поселитися в Українi, одружитися з Ликерiєю Полусмаковою, але обставини склалися по-iншому.

Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної. Виникнення і розвиток давньоруської літератури тісно пов'язані з соціально-економічними, політичними та культурними успіхами Русі, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині. Незначною була освіта Панаса Рудченка, бо після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на власний хліб.

Пантелеймон Олександрович Куліш — український буржуазно-ліберальний письменник, багатогранна діяльність якого (як поета і прозаїка, фольклориста і етнографа, перекладача і критика, редактора і видавця) охоплює кілька десятиліть. Почавши як ліберал, настроєний проти царизму і кріпацтва, він поступово скочувався на буржуазно-націоналістичні позиції, особливо в останні десятиліття свого життя. Народився Куліш 8 серпня 1819р. в містечку Воронежі Глухівського повіту на Чернігівщині в дрібнопанській сім'ї. Вчився майбутній письменник у Новгород-Сіверській гімназії, 1839р. вступив до Київського університету, але не закінчив його. З початку 40-х років учителював, багато мандрував по Україні, захоплюючись фольклором і етнографією. З 1845р. жив і вчителював у Петербурзі.

Розпочався життєвий шлях поета – борця Василя Семеновича Стуса під час Різдвяних свят, 6 січня 1938 року в селі Рахнівка Гайсинського району на Вінничині. Батьки його були селянами. Дитинство, яке сам він назвав “гарним”, проходило в атмосфері добра та любові. А ще – народної пісні.

В чому сучасність творчості Тараса Шевченка
Тарас Шевченко, геній українського народу, є однією з тих особистостей, що зробили український народ відомим. Він увійшов у світову літературу, зайнявши у ній почесне місце і довівши, що українці є не просто малоросами і заслуговують називатись нацією.
Інтелігент з народу Шевченко досяг неймовірного творчого злету. Його поезії вражають як гострим реалізмом, так і майстерністю слова та рими. У них він зображує страждання народу, його прагнення до волі, возвеличує людські моральні цінності. Всі думки його, вся любов його були присвячені людям, боротьбі за їх визволення і щастя. Для українців Тарас Шевченко – символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людей. Який ще народ мав чи має такого поета і водночас філософа і митця як Тарас?

Відродження, або Ренесанс, — одна з найбільш знаменних епох в історії людської цивілізації. Термін "Кепіззапсе" (Відродження) був уведений Джорджо Базарі (151 1 — 1574) — видатним італійським живописцем, архітек-тором та істориком мистецтва XVI ст.
Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV — початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в цих різних країнах воно проходило асинхронно.

Там, де закiнчується Пушкiнська вулиця у мiстi Харковi, за студентським гуртожитком "Гiгант" колись знаходилось мiське кладовище, яке нинi переобладнано у Молодiжний парк. За старою церквою залишили для нащадкiв кiлька могил - П. Гулака-Артемовського, драматурга М. Кропивницького, художника С. Василькiвського.

Вплив сім”ї на суспільство полягає у здійсненні нею таких функцій, як народження та виховання дітей, соціалізація поколінь, вироблення цінносних орієнтирів, тому у сучасному світі зростає інтерес до вивчення сім”ї.

На початку ХХ століття соціологія в Україні безперечно розвивалася під впливом розростання ідей про національне відродження українського народу. Соціологічна думка відображала перехід національно-визвольного руху від стадії культурного українофільства до стадії організованої соборної української державності. Своєрідним політичним кредом стало утворення в 1900 р. Революційної Української партії, в якій відмічалось, що “почалося пробудження України до волі та незалежності, що нація стала на новий шлях і прогресивні сили повинні очолити її, щоб досягнути ідеалу, але повинні пам’ятати, що тільки предтеча того великого, ідучого за нами”. На початку ХХ століття в Україні посилюється суспільно-політичний рух. Виникають нові політичні партії, народжуються нові прогресивні сили, які об’єднали найрізноманітніші сили суспільства.

Французький філософ Огюст Конт народився 19 січня 1798 р. в місті Монпельє в сім'ї урядовця середньої руки, складальника податей. Батьки Конта були правовірними монархістами і католиками, але сам він рано відходить від традиційних цінностей своєї сім'ї і стає прихильником ідеалів Великої Французької революції. Після закінчення інтернату-ліцею в рідному Монпельє в 1814 р. він вступає до Політехнічної школи в Парижі, в якій панують ліберальні і республіканські ідеї.

Проблема національного відродження виступає однією з центральних в етносоціології включно з соціологією нації. Це зумовлено тим, що нині український народ, будуючи свою державу, відроджує досвід минулого з метою перетворення національного організму в масово свідому націю. Цей процес здійснюється ступенево.

Освіта – один з найдавніших соціальних інститутів, що викликана потребами суспільства відтворювати і передавати знання, уміння, навики, готувати нові покоління для життя, готувати суб‘єктів соціальної дії для вирішення економічних, соціальних, культурних проблем, що стоять перед людством. У сучасному світі освіта – складне і багатоманітне суспільне явище, сфера передачі, освоєння і перероблення знань і соціального досвіду. Освіта інтегрує різні види навчальної і виховної діяльності, їх зміст в єдину соціальну систему, орієнтує їх на соціальне замовлення, на соціальні потреби суспільства. Серед соціальних інститутів суспільства сучасної цивілізації освіта займає одну з провідних позицій. Адже благо людини, становище культури та духовності в суспільстві, темпи економічного, науково-технічного, політичного і соціального прогресу саме і залежать від якості і рівня освіти. Навчання, уміння, вивчення, освіта та ін. поняття, терміни використовуються для забезпечення навчального процесу.

Кредитні операції передбачають організацію економічих відносин, у процесі яких банки надають позичальникам грошові кошти з умовою їх повернення та сплати проценту за користування. Дані операції, як правило, приносять банкам основну частину їхніх доходів та займають провідне місце серед статей активу балансу. Так, у 1989 р. в загальній сумі доходів комерційних банків США на проценти, отримані за виданими кредитами, припадало 64,4% сукупних доходів, а на доходи від інвестиційних операцій ¾ відповідно 13,9%. Загалом на початку 90-х років частка кредитування складала у комерційних банків США близько 60% всього обсягу активних операцій, у банків ФРН - в середньому 53%, Франції - 66%, Англії - 64%.