Теплові явища відрізняються від механічних і електромагнітних тем, що закони теплових явищ необоротні (тобто теплові процеси самі йдуть лише в одному напрямку) і що теплові процеси здійснюються лише в макроскопічних масштабах, а тому використовувані для опису теплових процесів поняття і розміри (температура, кількість теплоти і т.д.) також мають тільки макроскопічний зміст (про температуру, наприклад, можна говорити стосовно до макроскопічного тіла, але не до молекулі або атому). Водночас знання будівлі речовини необхідно для розуміння законів теплових явищ.
Тіло, аналізоване з термодинамічної позиції, є нерухомим, що не володіє механічною енергією. Але таке тіло має внутрішню енергію, що складається з енергій електронів, що рухаються, і т.д. Це внутрішня енергія може збільшуватися або зменшуватися. Передача енергії може здійснюватися шляхом передача від одного тіла до іншого при вчиненні над ними роботи і шляхом теплообміну. В другому випадку внутрішня енергія переходить від більш нагрітого тіла до менше нагрітого без учинення роботи. Передану енергію називають кількістю теплоти, а передачу енергії - теплопередачею. У загальному випадку обидва процеси можуть здійснюватися одночасно, коли тіло при утраті внутрішньої енергії може здвйснювати роботу і передавати теплоту іншому тілу. До розуміння цього вчені прийшли не відразу. Для XVIII і першій половині XIX ст. було характерно розуміти теплоту як невагому рідину (речовина).

Відкриття у 1986 році високотемпературної надпровідності та нового класу металооксидних надпровідників дало потужний поштовх дослідженням в цій області. Досягнуте в 1987 році підвищення критичної температури до Т>90К створило принципово нові можливості для надпровідникової електроніки. Практичне використання надпровідників для створення НВЧ пристроїв дозволяє одержувати унікальні показники характеристик (добротності,чутливості, швидкодії,затухання та інших),які не можливо отримати при використанні звичайних металевих провідниів.
Для успішного дослідження високотемпературних (ВТНП) матеріалів,особливо при відсутності задовільних теоретичних моделей процесів,що в них відбуваються, велике значення має створення по можливості більш точних методів і засобів вимірювання їх характеристичних параметрів,із яких одним з основних являється поверхневий імпеданс на НВЧ. Його активна компонента характеризує співвідношення спарених і одиничних носіїв заряду , а уявна компонента- глибину проникнення магнітного поля в ВТНП , а значить , довжину корреляції і вільного пробігу спарених електронів.

Вимоглива квантово-механічна теорія випромінювання і поглинання світла, розвинута П. Діраком у 1927—1930 р., базується на положеннях, сформульованих у роботах М. Планка, А. Ейнштейна, Н. Бора й ін. У квантовій електроніці часто використовується більш простий, так називаний напівкласичний опис процесів випромінювання, відповідно до якого система - випромінююча частка і випромінювання розбивається на дві частини: властивості частки (сукупності часток) описуються законами квантової механіки, а випромінювання представляється у виді хвиль з позицій класичної фізики.
Відповідно до такого напівкласичного опису, елементарними випромінювачами є атоми, іони, молекули,розглянуті з позицій квантової механіки як квантові системи, що складаються зі зв'язаних мікрочастинок (наприклад, атом складається з ядра й електронів, зв'язаних силами електричної взаємодії). Найважливішою властивістю таких систем є те, що їхня внутрішня енергія, тобто енергія, не зв'язана з рухом системи як цілого, може приймати тільки визначені дискретні значення Ε1 ,Ε2,.., Εn обумовлені рішенням відповідних рівнянь Шредінгера. Сукупність можливих для даної квантової системи енергетичних рівнів називається енергетичним спектром, який можна зобразити графічно у виді набору горизонтальних прямих, пронумерованих знизу догори і характеризується визначеною енергією. Звичайно енергію виражають у джоулях, зворотних сантиметрах чи електронвольтах ( 1 ев = 8066см-1 = 1,6-10-19 Дж).

Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, скла¬дались на тернистих дорогах поетового життя, писались то в мандрах, то в казематах, мережились при світлі білих ночей Півночі і в пісках закаспійських пустель, під самотнім сонцем вигнання. Хоча більшість поезій написані поза межами рід-ного краю, наскрізно струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів. На випадкових аркушиках паперу та в захалявних книжечках поетова рука прихапцем, покрадьки записувала рядки, що стануть дорогими для цілого народу, донесуть до нього крізь усі перепони віщі і вічні слова.

Звертаючись до юридичної енциклопедії, розширимо це визначення. Договір дарування (англ. Donation contract) -
цивільно-правовий договір, відповідно до якого одна сторона (дарувальник) безоплатно передає або
зобов'язується передати іншій стороні (що одаряється) річ у власність або майнове право (вимога) до
собі або третій особі або звільняє або зобов'язується звільнити її від майнового обов'язку перед собою
або перед третьою особою. За наявності зустрічної передачі речі або права або зустрічного зобов'язання договір не визнається даруванням.

Відірвана від колективу собі подібних клітка в пробірці зберігає “пам'ять” - генетичну інформацію
закладену батьками. Але спеціальність (спеціалізацію) вона втрачає і утворює при діленні щось аморфне
що нагадує формою морську губку - каллус (у перекладі з латинського “мозоль”). Це тканина, яка виникає не
тільки у пробірці, але і в природних умовах при пораненні рослини. Крім втрати вузької спеціалізації клітка
деколи починає поводитися, немов пацієнт божевільні. Наприклад, активні гени раптом застопорюються, а
ті, що “спали” ні з того ні з сього починають інтенсивно працювати. Клітка в “клітці”, тобто в пробірці, може різко
змінити співвідношення ферментних і структурних білків. У ній збільшується число молекул РНК, що синтезують в
великій кількості ті білки, до виробництва яких клітка раніше відносилася з прохладцей.

Людська цивілізація винайшла не тільки письмо, але й ряд жанрів мистецтва, зокрема, букет поетичних форм, серед яких найчільніше місце займає сонет.
Сонет називають царем поезії, оскільки він, на думку дослідників, має унікальну природу тексту, поєднує гармонійно форму і зміст, чітко передає думки про світ і людину, має філософський дух в осмисленні предметів, явищ навколишньої дійсності.
Сонет появився в Італії в ХІІІ ст. Тут викристалізувалися його основні ознаки, вперше описані Антоніо да Темпо (1332). Зяпочаткував цю форму віршування Джакомо да Лентіні. Розвинули її Данте Алігієрі, Ф. Петрарка, П’єр де Ронсар (ХVІ ст.) та Вільям Шекспір (ХVІІ ст.) - видатний англійський поет, драматург, сонети якого ми поклали за мету дослідити.
Сонет - старовинна канонічна форма вірша (італ. sonetto - звучати, від suono - звук), будується з чотирнадцятьох рядків п’ятистопного ямба, хоча буває шестистопний і чотиристопний ямб. Композиційно сонет поділяється на дві частини, в першу входить вісім рядків ( зав’язка), в другу - шість рядків (розв’язка). Перша частина має два чотиривірші, друга - два тривірші.

Коло митців котрі, які привертають увагу дослідників, вже більш-менш визначеному, хоча остаточної ясності тут досі не досягнуто. Оскільки в різних національних літературах розквіт імпресіонізму припадає на різний час, то з цим пов’язано і більша чи менша інтенсивність його взаємодії з іншими стильовими системами, скажімо, натуралізмом, неоромантизмом, символізмом. Основоположниками нового напрямку у європейській літературі перш за все називають братів Е. та Ж. де Гонкурів, чия зріла творчість 60-их років засвідчила утвердження нової, "артистичної" манери письма.
Пізніше вплив імпресіоністичної поетики відчутний у Гі де Мопассана, Ж. -К. Гюісманса, М. Пруста, а в поезії - у Ш. Бодлера, П. Варлена, А. Рембо.
Перші серйозні спроби осмислення імпресіонізму були пов’язані з досвідом французьких художників-імпресіоністів.
Причому в пору цілковитого неприйняття й осміяння нової школи дати теоретичне обґрунтування намагалися і самі митці, як О. Ренуар, П. Сезан, і їхні нечисленні соратники, зокрема Е. Золя. Хоча відмова від теоретизування, від проголошення декларацій та концепцій була однією із програмних засад імпресіонізму. На початку ХХ ст. З’являються і перші узагальнюючі роботи. Це книга німецького дослідника Р. Гаманна "Імпресіонізм в житті і мистецтві" (1907 р. ), двотомник В. Вайсбаха "Імпресіонізм. Проблема живопису в античний і новий період" (1910-1911).

Слово «модернізм» (від франц. moderne - новітній, сучасний) - це не лише термін, що позначає певний напрям у художній літературі. У загальному культурному контексті воно набуло сили стрижневого поняття, що фіксує докорінні зміни у мистецтві, філософії, і ширше - у світорозумінні людини XXст.
Англійська письменниця-модерністка В. Вулф напівжартівливо датувала виникнення модерністського мистецтва груднем 1910 p., оскільки саме тоді, за ЇЇ словами, змінилася людська природа. Звісно, не слід розуміти її твердження буквально, адже процес модерністського оновлення, що відбувався у царині гуманітарної культури, навряд чи міг з'явитися якогось конкретного місяця чи навіть року.
А втім, дослухатися до зауваження В. Вулф все ж таки варто. Цілком слушно вона вказала на зв'язок між новим напрямом у мистецтві XXст. та змінами «людської природи», тобто змінами у сприйнятті та розумінні дійсності, у системі ціннісних пріоритетів, і, зрештою, у художньому мисленні.

Образ середньовіччя часто асоціюється з колоритною фігурою озброєного рицаря в обладунку. Рицарі - професійні воїни - являли собою корпорацію, членів якої об'єднували спосіб життя, морально-етичні цінності, особистісні ідеали. Рицарська культура складається у феодальному середовищі.
У рицарів вироблявся особливий тип психології. Ідеальний рицар зобов'язаний мати безліч достоїнств. Він мав бути зовні красивим і привабливим. Тому спеціальна увага приділялася поставі, одягу, прикрасам. Обладунок і кінська збруя, особливо парадні, були справжніми витворами мистецтва. Від рицаря вимагалася фізична сила, інакше він просто не зміг би носити обладунок, який важив до 60-80 кг. Обладунки починають втрачати свою роль тільки з винаходом вогнепальної зброї.

Едгар Аллан По — американський поет, прозаїк, критик, редактор, один з перших професійних письменників США, який жив винятково літературною працею, який знав, славу й популярність, але якого не відразу зрозуміли й оцінували на батьківщині.
Едгар По народився у Бостоні 19 січня 1809 року в родині акторів. Походив з давнього ірландського роду. Цей рік був зоряним в історичному календарі: народилися поети Елізабет Баррет-Баррет (Броунінг), Альфред Теннісон, Чарльз Дарвін, Шопен, Мендельсон, Лінкольн, Гладстон, двома місяцями, пізніше народився близький за духом Едгару По Гоголь, найфантастичніший з російських письменників.

Кожний освічений українець знає хоча б перший рядок з відомого твору І.Котляревського “Енеїда”: «Еней був парубок моторний і хлопець хоть куди козак».
Навряд чи сьогодні у світі знайдеться ще народ, для якого цей герой, син богині Венери та троянця Анхіза, був би настільки своїм, рідним. Хоча так само навряд українці в своїй більшості ототожнюють свого національного Енея з Енеєм великого Вергілія.
В основі героїчної поеми Вергілія лежить сказання про благочестивого троянця Енея, сина Анхіза й Венери, що втік під час пожежі Трої в латинську землю. За офіційною версією римляни вважалися нащадками троянців, а рід Юліїв, до якого зараховував себе Октавіан Авґуст, вів своє походження від самого Енея. Поема Вергілія мала стати хвалою предкам Октавіана і древніх установлень, реставратором яких той себе вважав. Новий літературний смак, що звернувся до класичних зразків, вимагав створення великого епосу, збагаченого новим соціально-політичним і релігійно-філософським змістом; і Вергілій створив новий тип епічної поеми. У побудові «Енеїди» підкреслене прагнення створити римську паралель поемам Гомера. Більшість мотивів «Енеїди» Вергілій знайшов вже в існуючих обробках сказання про Енея, але вибір і розташування їх належать самому Вергілію і підпорядковані його поетичному завданню.

“Щоб жити чесно, потрібно рватись, путатись, битись, помилятись починати й кидати, і знову починати і знову кидати, і вічно боротися і втрачати. А спокій - душевна підлість”. Ці слова Толстого багато чого пояснюють в його житті і творчості. “Жити чесно” у розумінні Толстого означало перш за все жити не для себе одного, а а для людей, їхнього блага і щастя. Лев Миколайович Толстой народився 1828 року в тульському маєтку батьків- Ясній Поляні, де й прожив перших 13 років свого життя. Матері Толстой не пам’ятав: вона померла, коли йому не було й двох років. Розповіді близьких змальовують образ жінки освіченої, дуже скромної і стриманої. Толстой рано втратив і батька, але пам’ятав його добре. Учасник походів 1813- 1815рр. Батько Толстого належав до числа поміщиків що критично ставилися до уряду: він не забажав служити ні в кінці царювання Олександра І, ні при Миколі.

Народився Оскар Уальд у 1854 році в Дубліні , столиці Ірландії , в сімї , де все було прийнято любовю до науки і мистецтв . Його батька, сера Уільяма , знали не тільки як відомого хірурга – офтальмолога , а і як архєолога – аматора , знавця кельтського фольклору та письменника.
Леді Уальд , мати Оскара , теж була письменницею і активно боролася за свободу Ірландії. Коли хлопцю виповнилося 10 років , перед ним розчинилися двері найпрестижніших навчальних закладів Великобританії : він відвідував школу Портора і Трініті – коледж у Дубліні , а згодом чи не найвідоміший університет світу – Оксфорд . Уальд мав репутацію першого учня. Завдяки своїм непересічним розумовим здібностям він одержував стипендії і премії. 1875 рік Уальд подорожував Італією, а нступного року ( разом з професором Мехаффі, відомим вченим і президентом Академії наук Ірландії) – Грецією. Його вчителями в Оксфорді були видатні мислителі й письменники , серед них Д.Раскін , У.Пейтер – відомі провідні теоретики естетизму. Тож не дивно , що в університеті Уайльд захопився естетськими ідеями. Згодом йому судилося стати одним із апостолів « естетського руху» у Великобританії. 1878 рік Уайльд блискуче закінчив Оксфорд , здобувши почесну премію Ньюдігейта за поему «Равенна».

Акутальність теми полягає в дослідженні роману Стендаля “Червоне і чорне ” не з позицій соціального реалізму як це було в радянському літературознавстві, а аналіз сюжету із метою висвітлення основного конфлікту твору в аспекті соціально-психологічного роману ХІХ ст.
Підхід до чудового прикладу твору класинчого реалізму із позицій як саме такого реалізму, а не соціального.

В VI столітті до нашої ери осередком грецької науки та мистецтва стала Іонія-група островів Егейського моря, які знаходяться біля берегів Малої Азії. Там у сім’ї золотих справ майстера Мнесарха народився син. За легендою, в Дельтах, куди приїхали Мнесарх з дружиною Парфенісою,- чи по справам, чи у весільну подорож- оракул пророчив їм народження сина, який буде славитися віками своєю мудрістю, справами та красою. Бог Аполлон, вустами оракла, радить їм плити в Сірію. Пророцво збувається - в Сидоні Парфеніса народила хлопчика. І тоді за давньою традицією Парфеніса приймає ім’я Піфіада, на честь Аполлона Піфійського, а сина називає Піфагором, на честь пророцтва піфії.
У легенді нічого не сказано про рік народження Піфагора; історичні дослідження датують його появу на світ приблизно 580 роком до нашої ери. Повернувшись із подорожі, щастливий батько будує церкву Аполлону та оточує молодого Піфагора піклуваннями, які могли б сприяти виповненню пророцва Аполлона.

Індексом у статистиці називається відносний показник, який характеризує зміну явища у часі, просторі або порівняно з планом. Його отримують порівнянням числових значень однойменних показників, що мають однаковий економічний зміст. Слово “індекс” у статистиці означає узагальнюючий показник, який характеризує рівень досліджуваного явища відносно рівня, прийнятого за основу порівняння.
За допомогою індексів вивчають зміну обсягу виробництва різнорідної продукції, цін на різні види товарів, продуктивності праці у галузях матеріального виробництва. Їх також використовують і для визначення ступеня впливу окремих факторів на зміну окремого явища.

Людина давно визнала необхідність вимірювати різні величини, причому виміряти як можна точніше. Основою точних вимірювань являються зручні, чітко визначені одиниці величин і еталони цих одиниць. В свою чергу, точність еталонів відображає рівень розвитку науки, техніки, говорить про науково-технічний потенціал країни.
В історії розвитку одиниць величин можна виділити кілька періодів.
Самим давнім являється період, коли одиниці довжини ототожнювалися з назвами частин людського тіла. Так, в якості одиниць довжини брали лікоть (довжина ліктя), фут (довжина ступні), дюйм (ширина великого пальця) та ін. В якості одиниць площі в цей період виступали: криниця (площа, яку можна полити із однієї криниці), плуг (середня площа, оброблена за день плугом) та ін.
В ХІV-ХVІ ст. появляються в зв'язку з розвитком торгівлі так звані об’єктивні одиниці вимірювання величин. В Англії, наприклад, дюйм (довжина трьох сухих зернин ячменю), фут (ширина 64 зернин ячменю, поставлених один до одного). В якості одиниць маси були введені гран (маса зерна) і карат (маса боба).

Головним напрямком у викладанні математики у 1998-1999 н.р. є виклавдання математики як засобу мислення учнів. методика викладання випливає з того, що є метою навчання, спирається на вікові особливості учнів та на розуміння причин, що гальмують сприйняття відповідного матеріалу.
Своє завдання, як вчителя я розумію насамперед у вихованні учня як активно мислячої особистостів, що зможе творчо підійти до матеріалу, який вивчається. Тому вцьому навчальному році я працюю над над проблемним питанням “шляхи і методи активізації пізнавальної діяльності учнів при вивченні математики”. З даного питання маю певні надбання, якими поділюся на сторінках цієї доповіді. Однак чимало є ще не розв’язаних проблем. Тому я продовжую працювати над цим питанням.

Важливо вміти використати будь-яку спеціальну структуру матриці, щоб прискорити розв’язання задачі й зменшити витрата пам’яті. Зрозуміло, на практиці потрібно приймати до уваги об’єм додаткових програмістських зусиль, затрачуваних на експлуатацію цієї структури. Нехай, наприклад, нашою єдиною метою є мінімізація часу обчислення розв’язання, і нехай потрібно тиждень додаткової програмістської роботи, щоб зменшити час розв’язання задачі з 10 секунд до однієї. Це має сенс робити лише в тому випадку, якщо ми збираємося користуватися отриманою програмою більш ніж (1 тиждень * 7 днів/у тижні * 24 годин/у день * 3600 сек/у годині) /(10 сек " - 1 сек) = 67200 разів. На щастя, досить що часто зустрічаються спеціальні структури, для яких є стандартні методи розв’язання, і ми, звичайно, повинні використати ці методи.