Свинячий грип є гострим респіраторним захворюванням свиней, викликаний одним або декількома вірусами свинячого грипу А. Як правило, для нього характерні висока захворюваність та низька смертність (1-4%). Вірус розповсюджується серед свиней повітряно-крапельним шляхом, при прямому та непрямому контакті зі свинями-носіями без проявів симптомів захворювання. Спалахи вірусу спостерігаються серед свиней протягом усього року, а в зонах з помірним кліматом – найчастіше восени та взимку. В багатьох країнах проводиться регулярна вакцинація популяцій свиней від свинячого грипу. Найчастіше віруси свинячого грипу належать до підтипу H1N1, але серед свиней циркулюють й інші підтипи (такі як H1N2, H3N1, H3N2 ). Разом з вірусами свинячого грипу свині можуть бути також інфіковані вірусами пташиного грипу і вірусами сезонного грипу людей. Передбачається, що свинячий вірус H3N2 був занесений в популяції свиней людьми. Іноді свині можуть бути інфіковані більш ніж одним вірусом одночасно, що дозволяє генам даних вірусів змішуватись. Це може призводити до появи вірусу грипу, який містить гени з різних джерел, - так званого “химерного” вірусу. Хоча віруси свинячого грипу зазвичай є видоспецифічними й інфікують лише свиней, іноді вони долають міжвидовий бар’єр і викликають хвороби серед людей.

Яблуня - сама розповсюджена плодова культура. Висота плодоносячих дерев 5—10 м. Листи черешкові з прості опушені, іноді морщинистою пластинкою. Квітки рослини діаметром до 3 см, з 5-роздільною оцвітиною, обополі, білі, іноді рожеві чи червоні, зібрані в щитковидні суцвіття. Більшість сортів яблуні починають цвісти, виділяти і плодоносити з 3—8 років. Квітка живе 3—4 дні, дерево цвіте до 10 днів, біля 15—18 днів. Квітки охоче відвідуються бджолами, що має велике значення для весняного розвитку бджолиних родин. У пору повного плодоносіння (18—30-літні насадження) нектаропродуктивність яблуневого саду може складати 20—30 кг/га, а врожайність одного дерева — 250—350 кг яблук, але з окремих дерев вона буває в 3—4 рази вище.

Розвиток комах з повним перетворенням розглянемо на прикладі хруща травневого. При такому розвитку із яєць виходить личинка, яка ні зовнішнім виглядом, ні способом життя не схожа дорослу особину. При цій формі метаморфозу личинка в міру росту декілька разів линяє. Але для перетворення в дорослу форму (імаго) вона повинна вона повинна пройти стадію лялечки. У деяких комах лялечки рухливі, а у інших нерухомі. В цій стадії личинкові тканини і органи повністю перебудовуються. Більша частина органів руйнується. Зберігається лише нервова система, зачатки статевих залоз і особливі отвори – імагінальні диски, за рахунок яких формуються органи дорослої форми. Але вони залишаються у сплюснутому вигляді, у скрученому етапі. Коли доросла форма залишає покриви лялечки, в сплюснені імагінальні органи надходить кров дорослої комахи. Покриви комахи у цей час м‘які і безбарвні з часом у них з‘являються хітин, вони твердіють і набувають характерного забарвлення. Так відбувається розвиток лускокрилих, двокрилих, перетинчастокрилих та інших.

Популяція - сукупність особин одного виду, які мешкають на одній території і вільно схрещуються між собою, але так чи інакше ізольовані від особин інших популяцій того самого виду. Підвид - сукупність подібних між собою популяцій, які відрізняються від інших популяцій того самого виду однією або кількома станами ознак. Макреоволюція - це еволюційні процеси, що приводять до виникнення надвидових таксонів (одиниць): родів, родин і аж до царств.
В природі реально існують лише види. Надвидові категорії ввела людина на підставі ступеня споріднених видів. Тому: окремих механізмів макроеволюції не існує. Різноманітність видів виникає внаслідок пристосувань їхніх предків до різних умов довкілля. Це явище називається адаптивною радіацією, що вібувається у формі дивергенції - явище розходження ознак у нащадків як наслідок пристосувань особин предкового виду до різних умов довкілля.

Антропогенез - процес виділення людини зі світу тварин - пройшов, на думку більшості дослідників, три основні стадії:
1. час послідовного існування антропоїдних предків людини,
2. найдавніших людей (архантропів) і
3. сучасних людей (неоантропов).
На перших етапах антропогенезу руки наших предків могли виконати лише найпростіші дії — схопити палицю, кинути камінь тощо. Це можуть робити і нинішні мавпи, але при цьому вони однаковою мірою використовують як передні, так і задні кінцівки. У предків людини, які переважно використовували передні кінцівки, виникали і поступово поглиблювались зміни в їхній будові. Це виявилось насамперед у тому, що великий палець почав протистояти іншим. Зміни в будові руки сприяли появі можливостей виготовлення простих знарядь праці. Ф. Енгельс підкреслював, що шлях від використання необробленого каменя до виготовлення найнезграбнішого знаряддя із каменю був дуже довгим. За сучасними даними тривалість цього періоду становить сотні тисяч років. Поступово виготовлене знаряддя праці вдосконалювалось все з більшою швидкістю. Одночасно і рука людини, яка створювала знаряддя, набувала дедалі більшої спритності і гнучкості. Ф. Енгельс писав, що рука — це не лише орган для виготовлення знарядь, а й сама є продуктом праці. Одночасно з розвитком руки розвивався й ускладнювався головний мозок предків людини, оскільки перш ніж створити найпростішу кам'яну сокиру, необхідно було її собі уявити, створити її образ.

Тканина, це історично (філогенетично) утворена система клітин і деяких структур, яка має спільність будови, функції, розвитку. Розрізняють 4 типи тканин: епітеліальна, сполучна, м'язева і нервова. Кожна розвивається із певних ембріональних зачатків, що і складає їх специфіку структури і функції. Епітеліальна тканина є пограничною тканиною між організмом і довкіллям. Вона забезпечує захист організму від впливу зовнішнього середовища. Разом з тим крізь епітеліальну тканину здітйснюється обмін речовин між організмом і довкіллям. Розрізняють кілька видів епітелію, але властивість межової структури є у кожному з них. Епітелій вкриває всю зовнішню поверхню тіла, поверхню травного тракту, дихальних і сечостатевих шляхів, усі серозні оболонки порожнин тіла. Із епітеліальної тканини побудовані нирки, майже усі залози організму, за винятком окремих відділів залоз внутрішньої секреції. Епітеліальна тканина розвивається із усіх трьох зародкових листків. Із ектодерми утворюється епітелій шкіри, ротової порожнини, рогівки ока, найнижчих відділів сечостатевого шляхуу і залоз цих відділів. Із ендодерми розвивається епітелій, що вкриває внутрішню поверхню шлунково-кишкового тракту, його залози, печінка, підшлункова залоза. Із мезодерми виникає увесь епітелій серозних оболонок порожнин тіла і епітелій сечостатавих шляхів. Крізь епітелій проходять речовини із одного середовище в інше (наприклад, всмоктування речовин кишковим епітеліеєм, виділення крізь епітелій нирок тощо). Епітелій виконує також функцію захисту (у шкірі захист від механічних впливів, у шлунку - від хімічних і частково механічних). У зв'язку з цим цілісність епітеліального покриву має дуже велике значення.

Шкіра — зовнішній покрив тіла, площа якого в дорослої людини становить 1,5—2 м2. Шкіра являє собою величезну рецепторну поверхню, яка забезпечує дотикальну, температурну й больову чутливість, перешкоджає проникненню мікробів і отруйних речовин в організм, запобігає механічному пошкодженню тканин і органів, що лежать під нею, виконує функцію регуляції тепла, виділяє шкідливі для організму продукти обміну речовин. Шкіра складається з двох шарів: надшкір'я, або зовнішнього шару, і власне шкіри — внутрішнього шару. Надшкір'я, або епідерміс, — поверхневий шар шкіри епідермального походження, утворений багатоша-ровим епітелієм.

В основному голонасінні – це дерева і кущі, трав’янистих рослин серед них немає. Поширені по всій земній кулі. Голонасінні – вищі рослини, що характеризуються наявністю насіння і насінного зачатка, які лежать відкрито на лусочках шишок (звідки і назва відділу). Поява насіння, яке має запас поживних речовин і захищене шкіркою, - значний ароморфоз, що зумовив широке і швидке розповсюдження голонасінних рослин на суші. Важливим пристосуванням до життя на суші є можливість внутрішнього запліднення (без води). Пилок голонасінних рослин переноситься повітряними течіями. Потрапляючи на розташований відкрито насіневий зачаток, він утворює пилкову трубку, яка досягає яйцеклітини і забезпечує злиття гамет. Після запліднення з насінних зачатків формується насіння. Насіння має зародок з корінцем, бруньками і сім’ядолями, запас поживних речовин, та вкрите насінною шкіркою. Стають досконалішими провідні і покривні тканини. Добре розвинутий камбій сприяє росту стебла в товщину. Стовбур міцний, бо потовщується внаслідок розростання деревини, основна маса клітин якої мертва. Корінь закладається ще в зародку, з нього розвивається головний корінь: він формує стрижневу кореневу систему, що може проникати глибоко в ґрунт, добре закріплюючи в ньому рослину. Це допомагає рослинам краще протистояти вітрам.

Після виходу в світ праць Ч. Дарвіна порівняльна анатомія отримала поштовх до розвитку і, в свою чергу, зробила значний внесок у розвиток дарвінізму. Дані порівняльної анатомії та фізіології людини і тварин довели подібність людини і ссавців як у загальному плані, так і в багатьох деталях. Порівнянням скелета і мускулатури людини і таких тварин, як собака, кінь, мавпа, було знайдено кістки і м'язи, які відрізнялися від людських лише за розмірами і деякими деталями.

Біогеоценоз — не проста сукупність живих організмів та інших природних тіл, а особлива, узгоджено організована форма існування організмів і навколишнього середовища, що здатна до саморегуляції і самовідновлення. Людина своєю господарською діяльністю створює штучні біогеоценози — агроценози (поля, пасовища, сади, виноградники, парки). На відміну від природних біогеоценозів, до складу яких входять сотні і тисячі різноманітних видів, агроценози характеризуються однотипністю видового складу і не здатні до саморегуляції. Розміри біогеоценозів (і агроценозів) можуть коливатися від незначних (пеньок, калюжа, город) до дуже великих, що вимірюються гектарами (ліс, озеро, поле). Кожний біогеоценоз характеризується власним колообігом речовин, трансформацією сонячної енергії і продуктивністю біомаси. У вітчизняній літературі набуло поширення поняття про біогеоценоз, введене В. М. Сукачовим (1940 p.). У закордонній літературі в аналогічному значенні використовують термін "екосистема" (див. вище). Взаємозв'язки в екологічних системах. Угруповання організмів, що входять до складу біогеоценозів, складаються з трьох груп компонентів: утворювачів органічної речовини (автотрофних організмів) — продуцентів; споживачів живої органічної речовини— консументів; руйнівників органічних решток — переважно мікроорганізмів, які розщеплюють органічні речовини до простих мінеральних сполук, — редуцентів. Всі вони пов'язані ланцюгами живлення.