Із часу встановлення над Козацькою Україною зверхності Москви остання прагнула ввести пряме управління. Зі свого боку козацька верхівка, ще за доби Руїни розчарована пропольською й протурецькою політикою, більше не ставила під сумнів необхідність підтримувати зв'язок з Москвою. І все ж козацькі гетьмани виступали за збереження того, що лишилося від прав, гарантованих Переяславською угодою 1654 р. Вони сподівалися, що, виявляючи лояльність до Москви, переконають царів у своїй надійності й дістануть згоду на автономію.
Вирішальний етап у стосунках між Гетьманщиною та Москвою настав за гетьманування Івана Мазепи — одного з найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України. Народився Мазепа 1639 р. у знатній українській родині, що користувалася великою повагою у Війську Запорозькому. Він дістав досить високу освіту. Провчившись у Київській колегії, Мазепа перейшов до колегії єзуїтів у Варшаві й згодом вступив на службу до польського короля.

В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, Бога, славленого в Тройці.
Нехай станеться на вікопомну пам'ять та славу Запорозького війська і всього народу малоросійського.
Дивний і невгадний у долях своїх Бог, милосердний і довготерпеливий, праведний у покарах як завжди від початку видимого сього світу, вивищує на праведнім мірилі свого правосуддя одні держави, а інші за гріхи та беззаконня смиряє; одні уярмлює, інші звільняє; одні підносить, інші скидає долі. Так і народ бойовий стародавній козацький, який раніше називався козарський, спершу був піднесений безсмертною славою, просторим володінням та рицарськими відвагами, якими не тільки довколишнім народам, а й самій Східній державі був страшний на морі й на землі, і то так далеко, що цісар східний, бажаючи його собі довічно примирити, з'єднував подружнім союзом синові своєму каганову дочку , тобто, князя козарського. Потім, славлений у вишніх, той таки праведний суддя Бог через примножені неправди й беззаконня, покаравши численними карами той козацький народ, знизив, змирив і ледве не вічною руїною скинув долі, нарешті військовою зброєю Польській державі піддав через Болеслава Хороброго та Стефана Баторія, королів польських.

Скрутно велося українському народові під пануванням чужих володарів, бо скрізь на Україні заведено панщину. Селяни працювали на панській землі, бо всю землю отримали у власність великі пани — вельможі. Селянин (якого прозвано з-московська «холопом») зовсім не мав свободи. Пан міг його продати або й убити, і годі було з паном судитися, бо і суддями стали ті самі вельможі.
Деякі волелюбні люди по селах, здебільшого на Великій Україні, не могли стерпіти такої неволі-. Вони кидали все й утікали в степи за Дніпрові пороги. Там не було ані сіл, ані міст, не було жодної влади. Тож ті люди гуртувалися по сто і по тисячу, здобували собі зброю, полювали на дикого звіра і так жили. На ті степи нападали не раз з півдня, з Криму татари, бо вони шукали в степах паші для своїх табунів коней та домашньої худоби... Озброєні люди з України оборонялися від татар, не раз самі гинули в битві, але часто й побивали татар
і відбирали від них їхні табуни, а здобич ділили між собою. Іноді, як збиралося тих свобідних людей кілька тисяч, то вони й самі нападали на татар або на турків аж за Чорним Морем і верталися в степи з багатою здобиччю.
Ці люди називалися «козаки»,— може, від татарського слова «кайзак», що значить «вільний чоловік», «безстрашний вояк». А що козаки жили за порогами Дніпра, то їх названо також запорожцями.

Проблема формування української народності в минулому знаходила різне тлумачення в працях різних істориків у залежності від їхньої політичної заангажованості. Показовим щодо цього є порівняння позицій видатного російського історика М.П.Погодіна та батька сучасної української науки М.С.Грушевського. «Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі»

Утворення Київської держави в 9 ст. допомагає зміцненню зв'язків з греками. Військові походи, дипломатичні зносини й особливо торговельні зв'язки Київської Русі з Візантією утворюють сприятливі обставини для поширення християнства серед наших предків. Спершу приймають його верхи нашого громадянства, а від них воно переходить і в низи. Брак потрібних для того джерел не дає можливості простежити оцей процес повільної християнізації нашого народу. Стародавня традиція наша вказує сліди християнства в Києві ще в 9 ст. у зв'язку з легендою про князів Аскольда та Діра. З певністю можна твердити, що в першій половині 10 ст. в Києві вже була церква Святого пророка Ілії. Болгарські похода Святослава ще дужче збільшують впливи християнства, і в останній чверті 10 ст. кількість його прихильників стає настільки великою, що ставиться питання про перехід державної влади на бік нової релігії. Боротьба партій християнської, з одного боку, і прихильників старих національних вірувань, з другого, часами дуже загострювались.

ХІХ та початок ХХ століття інколи називають часом археологічних відкриттів. Саме тоді Г.Шліманн розкопав Трою, Мікени, Тірінф, А.Еванс виявив залишки палацової держави, яку назвав мінойською, а також записів (лінійне письмо А і Б). В Україні теж було зроблено багато досліджень, і особливу увагу привернули до себе роботи В.Хвойки, який з 1893 року проводив розкопи в Києві на вулиці Кирилівській, і ці знахідки були відмінні від знайдених раніше. Незабаром у 1896 році В.Хвойка проводить розкопи і в селі Трипілля, де виявляє пам’ятки тієї ж культури, що й знайдена ним у Києві. Звідти, від назви села, і пішла назва культури – трипільська.
Величезний інтерес до знахідок проявили такі історики, як Е.Штерн (1901-1902 р. – розкопав пам’ятки аналогічного характеру), В.Б.Антонович і Хв.Вовк. Пізніше, у радянський час, цю культуру досліджували такі вчені, як Т.Пассек, С.Бібіков, Є.Черниш, В.Маркевич, В.Збенович, та досліджувалась вже переважно територія Румунії і східної України, де, за думкою цих учених, ця культура зароджувалась.
У наш час трипільську культуру досліджують такі вчені, як Н.Бурдо та Л.Кульчицька.

Ярослав Мудрий має на своєму рахунку багато досягнень. Так, Ярослав Мудрий двічі переможно зустрічався на полі бою з неспокійними кочовими сусідами — печенігами . Розгром 1036 року фактично надломив їхні сили.
Політика Ярослава на півночі була продуманою і зваженою (як і майже всі його дії під час правління), поступово були завойовані значні території.
Пораховані зовнішньополітичні успіхи Ярослава Мудрого показують, що своєрідним коконом справді мудрого правителя була оплутана майже вся Європа. Ярослав забезпечив мир поблизу своїх кордонів, повільно, але впевнено розширював свої володіння.
На користь більшої значущості нашого героя для історії Європи ХI століття свідчить ще й те, що він здійснив фактично революцію в гуманітарній сфері. Пам’ятниками благочестю Ярослава стали побудовані в Києві і Новгороді соборні храми в ім’я Святої Софії, які збереглися до наших днів.
В усій Європі славилася найбагатша бібліотека Ярослава Мудрого, яку до цього часу так і не знайдено. Варто відзначити, що Ярослав був людиною всебічно освіченою, грамотною, на відміну від батька — Володимира Великого.

Український народ, як і всі народи колишнього Радянського Союзу по праву пишаються перемогою над фашистською Німеччиною та її союзниками у другій світовій і Великій Вітчизняній війнах.
Перемога ця була завойована у жорстоких та кровопролитних боях. Ворог був дуже сильний і підготовлений у всіх відношеннях. Для його розгрому радянській державі прийшлося напружити всі свої сили, мобілізувати всі ресурси витримати 1418 діб важких випробувань. Нарсуди Радянського Союзу винесли на своїх плечах головний тягар боротьби з німецько-фашистськими загарбниками. Найжорстокіша і'і воєн, яку будь-коли вело людство, була виграна. Вона мала патріотичний характер, оскільки велася за врятування Вітчизни. Але не все суспільство дотримується (й дотримувалося в роки відсічі фашизму) єдиної думки щодо характеру війни 1941-1945 рр. Дехто вважав і вважає її загарбницькою, „неукраїнською". На нашу думку, суперечка навколо назви шини певною мірою надумана. Справді у війні зіткнулися два тоталітарних режими. Причому, для українського, російського та ініних народів СРСР нацистська загроза була смертельно небезпечною оскільки фашизм вів війну на тотальне знищення. Отже, боротьба проти „третього рейху" була війною за врятування від знищення і Вітчизни, і самих народів.

Докладне вияснення історії нашого друкарст­ва має для нас, українців, велике значення, бо якраз воно особливо яскраво підкреслює стан нашої давньої культури, якраз воно по­казує, якими культурними були ми в ста­ровину. Стан нашого давнього друкарства давав нам тоді повну змогу не тільки займа­ти почесне місце серед цілого слов'янського світу, але й дорівнюватися технікою своїх видань культур­ним народам Європи.
Розпочавшись в Германії, друкарство надзвичайно швидко ширилося на всі сторони; але рух поширення його на периферії все зменшувався в міру віддалення від Ні­меччини. Перша друкована книжка Європи появилася в Майнці, в друкарні Гутенберга , 1450 р.

113 років відділяють смерть могутнього князя Ярослава Мудрого (1054 р.), який завершив об'єднання величезної Київської держави, від смерти князя Ростислава 1, його правнука (1167 р.), останнього авторитетного «патріярха» серед князів. За цей час оформився розклад Київської держави на ряд окремих земель. Принцип сепаратизму переміг прагнення творити єдину державу з централізованою владою. З усіх князівств на території сучасної України першою відокремилася від Києва Галичина.