У 1996 р. виповнилося 100 років від часу відкриття французьким вченим Беккарелем явища радіоактивності. Відкриття радіоактивного розпаду атомів, якій супроводжується виділенням ядерної енергії, стало початком переходу людства до атомного віку. Але ядерна енергія, яка виявилась, несла людству небезпечні біди. Початок формування потужного науково-промислового атомного комплексу на території колишнього СРСР поклав створений у Москві (1946 рік) перший в Європі ядерний реактор. Було сформовано союзне атомне відомство – Мінатоменерго (раніше Середмаш) – всесильна, могутня і в достатній мірі одіозна організація. Серед усіх трагедій, які пережило людство, чорнобильська катастрофа не має аналогів за масштабами рукотворного забруднення екологічної сфери, негативного впливу на здоров’я, психіку людей, їх соціальні, економічні і побутові умови життя.

Яскравою сторiнкою в iсторiї боротьби за державнiсть у 1919 р. був лiтнiй наступ українськиx армiй, який закiнчився визволенням увечерi 30 серпня столицi України Києва. Проте вже в нiч з 31 серпня на 1 вересня галицькi частини i частини Запорiзького корпусу змушенi були залишити щойно визволене мiсто. Що ж тодi сталося? Щоб з'ясувати це, треба передусiм оглянути попереднi подiї. Дислокацiя об'єднаниx армiй УНР i Заxiдної областi (ЗО) УНР (з пiвночi на пiвдень) на серпень 1919 р. була така. На пiвночi України дiяла армiйська група Сiчовиx стрiльцiв полковника Євгена Коновальця, забезпечуючи лiвий фланг українськиx армiйськиx груп, що наступали на Київ; на пiвдень вiд неї йшов 2-й Галицький корпус полковника Арнольда Вольфа, прикриваючи пiвнiчний лiвий фланг Київської групи вiйськ; загальне командування цiєю групою, до складу якої вxодив i 1-й Галицький корпус полковника Осипа Микитки, що дiяв на стику з 2-м Галицьким корпусом Арнольда Вольфа, було доручено генераловi Антону Кравсу, командировi 3-го Галицького корпусу; на пiвдень вiд 3-го Галицького корпусу, прикриваючи його пiвденний правий фланг, оперувала Запорiзька група Надднiпрянської армiї УНР, якою командував полковник генштабу Володимир Сальський; ще далi на пiвдень, прикриваючи правий фланг запорожцiв, дiяла так звана Київська група отамана Юрiя Тютюнника у складi 5-ї i 12-ї дивiзiй, а в напрямку на Одесу наступала решта частин Надднiпрянської армiї УНР. Отже, безпосередньо на Київ iшли 1-й i 3-й галицькi корпуси армiї ЗО УНР.

Історія Запоріжжя - то перехрестя драматичних подій у долі українського та інших європейських народів. Тут шість століть тому сформувалося запорозьке козацтво - складне соціальне явище, визнане феноменом світової історії. Завдяки козацтву Запорозької Січі український народ вижив духовно, розвинувся як великий слов'янський народ, один з найбільших у Європі. Перші письмові згадки про українських козаків трапляються у 1492 р. Але різке зростання чисельності козацтва припадає на XVI ст. Козацтво виникло в південноукраїнських землях - на території від середнього Подніпров'я і майже до Дністра. Ці землі називалися Диким полем і після нашестя монголо-татар, а потім, внаслідок частих нападів Кримського ханства, землі обезлюдніли і залишилися незаселеними. Центром козацтва стало Запоріжжя - степи за порогами Дніпра.

В умовах іноземної окупації одночасно з втратою популярності Центральної Ради поширювався рух проти неї. Частина селян і міського населення прагнула встановити інший порядок. Своє розв’язання проблеми намічали й німці, передбачаючи в нових умовах нажитись за рахунок пограбування України. Навесні 1918 р у києві було створено Українську народну громаду,до якої вступило багато старшин 1-го Українського корпусу та козаків з Вільного козацтва. Громада зав’язала тісні стосунки з партією українських хліборобів-демоккратів та з “Союзом земельних власників”, а у середині квітня 1918 р – і з німецьким командуванням. На одній з нарад німецького та австрійського командування було вирішено, зважаючи на неможливості співпраці з Центральною Радою, підтримати іншу владу, яка б встановилася внаслідок перевороту. Новий уряд передбачалось утворити у формі диктатури, з твердою владою, без народного представництва, принаймі на перший час. За найкращу форму влади було визнано гетьманат. Кандидатами на гетьмана називали різних осіб, у тому числі Є. Чикаленка – багатого поміщика, видатного громадського діяча, а також П. Скоропадського – колишнього командира 1-го Українського корпусу і почесного отамана Вільного козацтва. Кандидатура Є. Чикаленка незабаром відпала.

Українські є однією з найчисельніших національних діаспор у багатьох країнах Америки і Європи. З відомих причин економічні й культурні зв’язки зарубіжних українців з країною свого походження упродовж останніх десятиріч фактично припинились. Хоча за останні роки спостерігається зворотна тенденція. Відомо, що масова еміграція з українських земель в західні країни має більш як столітню історію.

Гетьман України Юрій Хмельницький був чи не наймолодшою дитиною національного героя України Богдана Хмельницького та його першої дружини Ганни Сомко. Він народився десь 1640 або 1641 року, про що посередньо свідчать різні джерела. Так, відомий польський хроніст Веспасіян Каховський вказував, що під час Чуднівської битви 1660 року Юрасеві Хмельницькому було двадцять. Молодий гетьманич дістав непогану домашню освіту, був добре обізнаний із Святим письмом, міг читати й писати не лише українською, але й церковнослов'янською, польською, грецькою та латинською мовами, хоч і поступався в цьому відношенні своєму батькові. Вчився Юрій Хмельницький і в Києво-Могилянському колегіумі, але недовго, бо через погіршення здоров'я Богдан повернув сина до Чигирина. Пізніше, вже як гетьман, Юрій Хмельницький ствердив батьківський привілей колегіуму, зазначивши, що він сам був колись його учнем. Відомо також, що одним із вчителів гетьманича у колегіумі був видатний український письменник, філософ й теолог Іоаннікій Галятовський. Повернувшись додому, Юрій Хмельницький продовжив науку. В одному з документів 1656 року називається ім'я домашнього вчителя гетьманича — ченця Києво-Печерської лаври Іларіона Добродіяшка.

У першу світову війну російський уряд мобілізував до війська майже все чоловіче населення України. З революційними подіями 1917 р. в Україні розпочинається військовий рух, метою якого було створення національної армії. Організовуються військові клуби, що займаються формуванням українських військових частин, переведенням українців-військових для служби на своїй землі. Російський революційний уряд і військове командування вороже ставилися до цього. Протягом 1917 р. було стихійно створено чимало українських військових підрозділів. Та тільки після проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки (УНР) розпочалося по-справжньому створення національних Збройних Сил. 16 січня 1918 р. Центральна Рада УНР ухвалила закон про утворення народної армії на міліційній основі для оборони держави від зовнішнього ворога. Вона створювалася за територіальним принципом (в округах). Були сформовані окремі кадрові частини. Навчання воїнів проводили військові інструктори. Було схвалено тимчасову форму одягу (однострій) українського війська. Відзнаки роду військ та номери військової частини вишивалися на чотирикутній синій петлиці, що розміщувалася на комірі блузи. Рід війська позначався так: піхота — навхрест дві гвинтівки; артилерія — два гарматних дула; кіннота — дві шаблі і т.д. У війську не встановлювалися військові ранги (звання), а запроваджувалися тільки військові посади, зазначалися виконувані функції. Такими відзнаками були срібні або золотисті шеврони з кутом догори різної кількості — залежно від посади, їх прикріплювали на правому рукаві ви-ще ліктя. У квітні 1918 р. приймається рішення про реорганізацію народної міліції в регулярну українську армію з 8—10 військових територіальних корпусів. Проте уряд УНР не встиг це здійснити.

Третій радянський голод в Україні тоталітарна "партія-держава" СРСР скоїла після страхітливої руйнівної війни, що двічі вогнем і кров'ю пройшла українською землею. Творення голоду відбувалося шляхом пограбування села через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової політики, насильницькі зверхнадмірні зернопоставки у посушливі неврожайні повоєнні роки. Верхня влада суспільства на чолі з диктатором Й. Сталіним, як і раніше, використовувала село як "донора" для відбудови промисловості, відновлення військово-промислового комплексу. Демонструючи міфічні"переваги" соціалізму і прагнучи раніше держав Західної Європи, теж охоплених засухою, відмінити карткову систему, створювали "резерви зерна", а також поставляли хліб майбутнім союзникам - країнам новостворюваного "соціалістичного табору". Для здійснення своїх імперсь-ких цілей в умовах економіки неринкового типу через ме-ханізм адміністративно-командної системи, посилення репресій московська верхівка викачувала хліб із села.

22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. У ході східної кампанії вермахту Україна стала першочерговим і найважливішим об'єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної експлуатації, який став складовою частиною генерального плану «Ост». Згідно з ним передбачалося знищити та депортувати в Сибір 31 млн населення Польщі та західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн німців. На окупованих українських землях упроваджувались заходи для ліквідації будь-яких ознак державності, насамперед територіальної єдності. Берлін розділив Україну на кілька окремих частин з відмінним окупаційним режимом. Львівська, Станіславська, Тернопільська та Дрогобицька області склали дистрикт «Галичина», який було приєднано до Краківського генерального губернаторства. У перспективі Галичина повинна була стати територією рейху. Утворено 20.08.1941 р. рейхскомісаріат «Україна» у складі 12 областей (Волинь, Полісся, Правобережжя, а також Полтавська та Запорізька області). Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування. Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. Там була утворена окрема адміністративна одиниця - «Підкарпатська територія», якою керував угорський регент. На землях південної України між Дністром і Південним Бугом із центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку разом із Північними Буковиною та Бессарабією передано Румунії.

Те, що знаємо про наших безпосередніх предків – антів, знаємо з чужинецьких (грецьких і латинських) джерел. Слов’ян під назвою венедів згадували старогрецькі та римські письменники від VII ст. до Р. Х..: Геосід, Гередот, Софокл, Скілан, Корнелій Непот, Пліній, Таціт, Птолемей. Дехто зв’язував їх з Балтійським узбережжям, але Таціт відносив їх до степів Придніпров’я, де кочували сармати. Питання про походження антів неясне. Ф.Дворнік, Ю.М.Левицький вважають антів одним із племен аланів. Тієї ж думки Вернадський та Міллер. Значна частина дослідників вважає їх за слов’ян. Шахматов вважав антів слов’янами, які жили на Прикарпатті, Соловйов – південно-західною частиною східних слов’ян, Нідерле – волинянами, Ключевський – дулібами, Грушевський – українцями. Щербаківський вважав, що іменем “анти” називали ряд українських племен. Жили вони якраз там, де пізніше бачимо українські племена. Важлива вказівка Прокопія, що анти та слов’яни розмовляли однаковою мовою. Ковалевський розрізняє слов’ян, які посунулися на Балканський півострів, та антів, від яких походять руси.