Якось знамениту італійську співачку Джузеппіну Стреппоні, котра стала дружиною Верді й уже прожила з ним багато років, запитали про її чоловіка. Відповідь пролунала дивовижна: «Верді — чудовий композитор, але як людина він ще кращий!» У цьому символічно виражено саму суть мистецтва геніального оперного маестро. Тільки морально досконала людина могла творити музику, сповнену такого співчутливого розуміння суперечливої природи людської душі — високої та ницої, люблячої та страждаючої, спаленої злобою та ненавистю і спроможної на найвищі жертви самозречення. Зігріта співчуттям, творчість Верді живе за мірками, спільними для всіх людей землі. Звернена до кожного, зрозуміла будь-якому недосвідченому слухачеві та глядачеві, вона воістину планетарна в цій своїй загальнодоступності, космічне й божественне, позаяк засобами оперного мистецтва стверджує велику істину: Бог є любов.

Франц Шуберт народився в 1797 р, у передмісті Відня, в сім'ї шкільного вчителя. Музикальні здібності хлопчика виявилися дуже рано, і він уже в ранньому дитинстві з допомогою батька і старшого брата навчився грати на фортепіано і скрипці. Завдяки доброму голосові одинадцятирічного Франца вдалося влаштувати в закритий музичний навчальний заклад, який обслуговував придворну церкву. П'ятирічне перебування там дало Шубертові основи загальної і музичної освіти. Уже в школі Шуберт творив дуже багато, і здібності його були помічені видатними музикантами.

Після жорстокої татаро-монгольської навали, яка у 40-х роках ХШ ст. знищила Київ, а згодом і після занепаду Галицько-Волинського князівства, наступає довга доба темряви: - "Населення України, що не тільки перестало бути панівним, а й саме потрапило в неволю, тепер боротиметься й за політичне самовизначення, й за власне існування як окремої етнічної та національної спільності. Ця боротьба стала однією з основних тем української історії"59. Так, характеризує ситуацію, яка склалася в Україні того часу, видатний сучасний історик Орест Субтельний. Це період, коли землі України-Русі спершу (40-ві рр. XIV ст.) захоплює Велике Литовське князівство, а його князь Альгердас категорично проголошує, що "вся Русь повинна належати литовцям". Проте є усі підстави вважати, що литовське панування не було надто ворожим— Литва не нав'язувала населенню Русі своїх звичаїв, а, навпаки, переймала його значно вищі культури! надбання. Верхівка литовської держави переходила від язичництва до християнства, а руська (тобто і українська, і білоруська) мова стала офіційною урядовою мовою. "Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо", - часто повторювали литовські правителі.

Бетховен – одно з величезних явищ світової культури. Його творчість займає місце в одному ряді з мистецтвом таких титанів художньої думки, як Толстой, Рембрандт, Шекспір. З сторони філософської, демократичної, мужності новаторства Бетховен не має собі рівних в музичній культурі Європи минулих століть.
У творчості цього композитора закарбувалось велике пробудження народів, героїка та драматизм революційної епохи. Звернення до всього людства, його музика була сміливим викликом естетиці феодальної аристократії.
Світогляд Бетховена формувався під дійством революційного руху, що розповсюдився в передових колах суспільства на межі XVIII-ХІХ століть. Протест проти соціального гноблення і деспотизму визначив провідне направлення німецької філософії та літератури, поезії, театру та музики.

Старший син Іоганна ІІІ. Навпаки бажанню батька, який хотів зробити сина комерсантом, став таємно від нього вчитися грати на скрипці (У концертмейстера оркестра Штрауса-батька – Ф.Амона). По композиції займався у Дрекслера. В 6-ти літньому віці склав перший твір (опублікований під назвою “Перша думка” – “Erster Gedanke”). В 1844, суперничавши з батьком, організував свій концертний ансамбль (складався з 15 музикантів-одноліток), який переріс потім в оркестр, і успішно виступав з ним як скрипаль-диригент і композитор. Публіка поступово віддала перевагу молодшому ІІІ. Після смерті батька (1849) ІІІ об’єднав два оркестри під своїм керівництвом і здійснив з цим колективом ряд концертів, поїздок по Європі. Раніше гастролював з власним оркестром по Сербії і Румунії (1847). В 1851 гастролював в Гамбурзі, Празі, Дрездені, Лейпцизі, Варшаві. В 1856-1865 і 1869 побував в Росії, керував літніми концертними сезонами в Павловську (див. Павловський вокзал). Крім власних творів і творів других західно-європейських композиторів, Штраус виконував тут твори російських композиторів, в тому числі вперше – “Песню одалисок” і “Марш Олоферна” з опери “Юдифь” Серова (1862), “Характерические танцы” Чайковського (1865, пізніше включені Чайковським в його оперу “Воевода”), в 1864 присвятив спеціальну програму творам М.І.Глінки. Штраус концертував в Росії також в 1872 і 1886, виступав в Петербурзі і Москві. В 1872 гастролював в США, в тому числі в Бостоні (дав 14 концертів), де для стотисячної аудиторії диригував великим хором і оркестром (20 тисяч музикантів, сто диригентів-помічників). В 1863-70 Штраус – диригент придворних віденських балів. Штраус ввійшов в історію музики як майстер танцювально-побутової музики і оперети. В творчості Штрауса віденський вальс досягнув класичної вершини свого розвитку (композитор прозваний “королем вальсу”). Ним написано близько 500 творів концертно-побутового плану (вальси, польки, кадриль, мазурки, марші, галопи), крім того, близько 50 таких творів написано Штраусом разом з братами. Важлива заслуга Штрауса складалась в побудові жанрів так званої легкої музики на високий художній рівень. Опора на народні пісенно-танцювальні ритмоінтонації і практику побутового музикування визначила національний характер твору. Сучасники називали вальси Штрауса “патріотичними піснями без слів”. Мелодії його кращих вальсів “”Казки Віденського лісу”, “На чудовому блакитному Дунаї” та ін.) дістали розповсюдження в Австрії як народні. В області танцювальної музики Штраус розвив традиції своїх попередників – Ф.Шуберта, Й.Лаккера, К.М.Вебера, свого батька.

Норвезький письменник Кнут Гамсун посiдає одне з почесних мiсць як поет кохання, митець, що вiдкрив i зобразив новi вiдтiнки цього почуття, показав його складний характер, суперечностi мiж його життєдайною i руйнiвною силами.
Вчинки героїв у романi К. Гамсуна "Пан" визначає через кохання. Головний герой роману лейтенант Глан живе вiдлюдником у лiсовiй сторожцi. Саме тут вiн почуває себе вiльним i щасливим. Серед людей йому незатишно, навiть задушливо. Вiн має душу вiдкриту красi i коханню, душу, яка цурається дрiб'язковостi, бо може осягнути вiчне: циклiчнiсть природи, її весняне вiдродження, лiтнiй розквiт, осiннiй сон. Вiн нудьгує серед товариства, що збирається у домi мiсцевого багатiя Мака. Розмови, що точаться тут про буденнi речi, не цiкавлять героя, адже вiн розумiє сутнiсть людей, розумiє iнстинктивно, як звiр. Невипадково в романi його погляд називають "звiрячим". Цей погляд допомагає йому вiдчути iлюзорнiсть багатьох цiнностей i прагнень людського суспiльства. Його iдеал - природа, а що може бути природнiшим за кохання?

Усi ми знаємо Тараса Григоровича Шевченка як українського народного письменника, справжнього патрiота своєї нацiї. Майже усе написане ним було присвячене Українi, яку поет змальовував з великою любов'ю. Його заклик "Свою Україну любiть" проходить червоною ниткою через усю його творчiсть, так само, як мотив ненавистi до поневолювачiв рiдного народу. Але чи є це пiдставою вважати, що Шевченко ставив свою нацiю понад усе?
Може скластися таке враження - багато рядкiв його творiв присвяченi обвинуваченню царської Росiї або польської шляхти. Та лише на перший погляд. Тiльки в дуже обмежених людей патрiотизм набуває форми несприйняття i ворожого ставлення до усiх iнших нацiй. Тараса Шевченка ж обмеженою людиною назвати нiяк не можна.
"З його слiв я вперше зрозумiв, як треба любити батькiвщину i свiй народ" - пише про Шевченка... грузинський поет Акакiй Церетелi у статтi "Мої спогади про Шевченка", який вiдчув пiсля спiлкування з українсь ким Кобзарем спорiдненiсть доль двох настiльки рiзних народiв.

Проспер Мерiме, вiдомий французький новелiст i драматург, майстер захоплюючих творiв, якi мають чималу романтичну забарвленiсть. Тут i "цiлiснi" характери, екзотика, i захоплюючий сюжет, i могутнi пристрастi героїв. Ще один улюблений прийом Мерiме, який теж нейтралiзує романтичну пiднесенiсть сюжету, - це введення оповiдача. Вiн мандрує рiзними країнами свiту з метою ознайомлення з культурними цiнностями. Оповiдач - це друге "я" самого Мерiме. Об'єктивна, трохи насмiшкувата розповiдь оповiдача є коментарем, який ставить пiд сумнiв вiрогiднiсть незвичайних подiй або пропонує їх рацiональне трактування.

Україна... Моя батькiвщина, той найрiднiший у свiтi куточок, де я народилася, де стоїть наш будинок, де могили рiдних менi людей, де моя школа, учителi, коханi, дiти. Навколо усе таке звичне, дороге, але справжню цiну усьому цьому вiдчуваєш лише тодi, коли втратиш. Якщо людина не байдужа, не живе життям рослини, їй важко покинути свiй край. Згадайте лишень, з яким душевним надривом покидали свiй злиденний край герої "Камiнного хреста" В.Стефаника. Їм покидати було нiчого, а вони напiвживi вiдривалися вiд своєї землi. А скiльки непiдробної туги i слiз у творах письменникiв-емiгрантiв! Якi все-таки мiцнi коренi має рiдна земля.

Михайло Булгаков своїм романом "Майстер i Маргарита" дав читачевi нове євангелiє, мовби вiдкривши свою власну фiлософiю життя. Але яку ж роль вiдiграє в цiй системi свiту сатана? В Бiблiї чiтко сказано що вiн - ворог людини. То як же тодi пояснити повернення коханого Маргаритi чи голови конферансьє театру "Вар'єте"? В чому ж тодi таємниця булгакiвського диявола, та й чи диявол вiн як такий?
Першою людиною, яка з'явилася пiд час "небувало спекотного заходу" на Патрiарших ставах пiд час розмови Михайла Олександровича Берлiоза з поетом Iваном Бездомним, був англiєць чи нiмець, одне слово - iноземець, сам сатана. "Вам вiдрiжуть голову!" - радiсно об'явив вiн головi управи МАССОЛIТу... Так i трапилось: через кiлька годин Берлiоз опинився пiд трамваєм. Критики вважають, що потерпiлий поплатився за своє невiр'я, i що його засудив нiхто iнший, як таємничий консультант.

Великий нiмецький письменник Йоганн Вольфганг Гете написав трагедiю "Фауст", над якою працював понад 60 рокiв. Образ великого шукача iстини хвилював його все життя. У трагедiї вiн показав двобiй добра i зла як рушiйну силу розвитку, змiн, динамiки буття. У пролозi автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонiйному i досконалому всесвiтi? Людина нещасна, вiчно страждає. Їй жилося б краще, якби не її розум, - iскра Божа. Герой його трагедiї, скептик i насмiшник Мефiстофель каже, що свiт людини побудований погано: "Там безпросвiтна темрява i Людинi бiднiй так погано". Людина мислить, але вiд цього страждає ще бiльше, бо розумiє безглуздiсть багатьох соцiальних iнститутiв, законiв, звичаїв, забобонiв, розумiє, що в соцiальних бiдах винна не природа, не всесвiт, а вона сама Людина.

На сьогодні ринок цінних паперів в Україні розвивається з кожним днем і розширює сферу своїх інвестиційних можливостей. Вирішальним чинником для такого швидкого розвитку стала катастрофічна нестача грошової маси. А саме однією з основних функцій РЦП є залучення додаткового оборотного капіталу шляхом емісії забезпечених цінних паперів - акцій, облігацій, векселів, депозитарних розписок тощо.
Від часу набуття Україною незалежності та початку формування ринкової економічної системи країни безперервно йшов процес створення ринку капіталу, або фондового ринку, що характеризувався відокремленням часток (паїв, акцій) суб’єктів господарювання (фізичних та юридичних осіб) у системі обігу пайового (акціонерного) капіталу.

Основними законодавчими актами, що регулюють операції з торгівлі цінними паперами на Україні є Закон України “Про цінні папери і фондову біржу” та Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств”. Останній визначає основні засади оподаткування прибутку юридичних осіб від операцій з торгівлі цінними паперами. Цей закон визначає цінний папір як документ, що засвідчує право володіння або відносини позики та відповідає вимогам, встановленим законодавством про цінні папери.

Шлях до розвиненої і стабільно зростаючої економічної системи в Україні пролягає через комплекс радикальних реформ, покликаних якомога швидше подолати брак достатніх знань, досвіду і повноцінної законодавчої бази з проблем комерційного кредиту, активним ринковим інструментом якого є вексель. Надійно виконуючи функції кредиту, засобу обігу і засобу платежу, вексель швидко допоможе не лише подолати організаційні труднощі, зростаючу неплатоспроможність переважної більшості підприємств державного сектора і розрив міжгосподарських зв′язків, а й налагодити якісно нове матеріально-технічне постачання і, нарешті, зупинити сповзання суб’єктів госпо-дарського життя до безвідповідальності та зниження платіжної дисципліни.
На відміну від країн з ринковою економікою, в яких віками з урахуванням національних особливостей законодавчо вдосконалювалися положення про вексель і вексельну дієздатність, встановлювався строгий порядок виготовлення і використання вексельних бланків, вироблявся найоптимальнішій порядок пред’явлення векселів до сплати і здійснення протестів, в Україні після заборони вексельного обігу і ліквідації комерційного кредиту на початку 30-х рр. було втрачено добре вироблені навики. Водночас численні спроби підвищити ефективність командно-адміністративних методів керівництва торговельними операціями, виконанням робіт і наданням послуг у кредит не тільки зазнавали краху, а й погіршували стан економіки в цілому.

Ринок цінних паперів — це особлива сфера ринкових відносин, де завдяки продажу цінних паперів здійснюється мобілізація фінансових ресурсів для задоволення інвестиційних потреб суб'єктів економічної діяльності. Ринок цінних паперів ще називають фондовим ринком. Це пов'язано з тим, що цінні папери за своєю економічною суттю є відображенням певних фондів — матеріальних або грошових.

Акт №___

«___» ___________ 199_ року м. ___________________________

Цей акт складений ____________________________________________________________
(прізвище, ім’я, по батькові, посада

___________________________________________________________________________________
посадової особи органу Пенсійного фонду, що складає акт)

у тому, що відповідно до п. 2.1 Порядку погашення заборгованості підприємств, установ та організацій із зборів на обов’язкове державне пенсійне страхування шляхом оформлення її векселями, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 24 січня 1998 р. №75, простими векселями оформлено заборгованість ____________________________

Генетика — наука про закономірності спадковості та мінливості організмів.
Це відносно молода галузь біології. Датою її народження вважають 1900 рік, коли три ботаніки, які проводили досліди по гібридизації рослин - голландець Г.де Фріз, німець К.Корренс та австрієць Е.Чермак, незалежно один від одного знайшли забуту працю чеського дослідника Грегора Менделя (мал. 7) «Досліди над рослинними гібридами», видану в 1865 році. Вчені були вражені тим, наскільки наслідки їхніх дослідів наближались до отриманих Г.Менделем. Згодом закони спадковості, встановлені Г.Менделем, сприйняли науковці різних країн, а ретельні дослідження довели їхній універсальний характер.
Назву «генетика» запропонував англійський учений У.Бетсон у 1906 році. Новий етап у розвитку генетики пов'язаний з ім'ям видатного американського генетика Т.Х.Моргана (жал. І) та його учнів. Підсумком їхніх досліджень стало створення хромосомної теорії спадковості, яка вплинула на подальший розвиток не лише генетики, але й біології у цілому.

Мусійко Олександр Самсонович (1903 – 1980). Народився в с. Мусіївка (тепер – Полтавська обл.). Закінчив Полтавський сільськогосподарський інститут. Працював у Селекційно-генетичному інституті в Одесі, близько 15 років був його директором. Досліджував біологію, селекцію і насінництво зернових культур, брав участь у виведенні 15 сортів та гібридів кукурудзи, жита, гречки. Розробив метод додаткового запилення сільськогосподарсь- ких рослин, що підвищувало їх врожайність.
Навашин Сергій Гаврилович (1857 – 1930). Народився в с. Царевщина (тепер – Саратовська обл., РФ). Академік АН України. Закінчив Московський університет. Працював у Київському університеті. Широко відомі його класичні дослідження в галузі ембріології та цитології рослин. Світову славу йому принесло відкриття подвійного запліднення у покритонасінних рослин. Автор відкриття хромосом-супутників.
Оканенко Аркадій Семенович (1894 – 1982). Народився у Смілі Черкаської обл. Закінчив Київський сільськогосподарський інститут. Працював у Науково-дослідному інституті цукрового буряку, Київському університеті, Інституті фізіології рослин АН України. Член-кореспондент АН України. Основні наукові праці присвячено фізіології рослин, пошуками шляхів підвищення цукровості буряку.

Розгалужений процес вміщує декілька шляхів. Вибір того чи іншого шляху залежить від виконання деяких умов. У багатьох випадках виникає потреба в зміні послідовного порядку операторів, що стає можливим завдяки операторам управління. До них в першу чергу відносяться IF та CASE.

З 15 століття в українських степах з'являються добувачі, що пізніше поповнюються утікачами від польського панування. На новій території їм приходиться постійно захищатися від татар, і поєднуються в окремі збройні групи, що не тільки відбивають напади татар, але і самі нападають на татарські загони й міста. Цих відважних людей почали називати козаками. Вважається, що свою назву козаки одержали від тюркського слова козак - степовий мисливець. Уперше ця назва зустрічається в листі литовського князя Олександра від 19 грудня 1492 року до татарського хана Манглі - Гірею. У ньому князь повідомляв про свій наказ покарати козаків - вихідців з Київщини й Черкащини , що розбили під Тягином турецький корабель. У козаки попадали люди з усіх суспільних шарів (селян, міщан, дворян). Були серед них і іноземці. Запорізькі козаки жили на нижньому Дніпрові, за порогами, відкіля і з'явилася їхня назва. Їхнім лідером став Дмитро Вишневецький. У 1552 - 1554 роках він об'єднав розрізнені групи козаків, створивши на острові Мала Хортиця козацький центр, військову формацію – Запорізьку Січ. У 1562 році Вишневеецький втрутився у внутрішні справи Молдовії, що у цей час контролювали турки. Він був схоплений турками і страчений у Константинополі. Запорізька Січ була військовою організацією: козаки жили в куренях (військовий підрозділ), ними керував отаман або гетьман, що керував Січчю за допомогою козацької верхівки - старшини. Козаки здійснювали успішні походи в Крим, і навіть доходили до Стамбула (Константинополя). По ріках і морю вони ходили на невеликих човнах, видовбаних з цілого дерева, що називалися чайками. По краях прикріплювався зв'язування очерету, що додавало додаткову стійкість. У козаків була кіннота, але все-таки основою їхнього війська була піхота. Щоб протистояти татарській кінноті козаки починають активно використовувати вогнепальну зброю - пищали, пістолі, невеликі пушки. По степу вони пересувалися на возах, якщо на них нападали татари козаки встановлювали вози в квадрат і вели сильний вогонь по татарах. Прорватися в середину квадрата були дуже важко, і звичайно, татари відступали. У 15 - 17 століттях турецька й татарська погроза була дуже велика, і тому дії козаків були вигідні для багатьох держав, тому що вони послабляли татар і турків, не даючи їм проводити широкомасштабні набіги всередину Європи. Литовські князі, а після і польські королі намагалися взяти козаків під контроль. Для цього в 1572 році був заснований спеціальний список - реєстр. Внесені в нього козаки вважалися на службі короля, мали деякі привілеї (одержували платню, мали самоврядування під керівництвом коронного гетьмана і були звільнені від податків). Їхнім центром було місто Трахтемиров, де був госпіталь і арсенал. При польському королі Стефане Баторие реєстр складав 600, а з 1590 року - до 1000 козаків, а після навіть більш цього. Однак число не реєстрових козаків було в багато разів більше.