Поняттю «демократія» і її предметній сфері випала щаслива доля: дане поняття сучасної політології без особливих суперечок зайняло своє місце як одне з ключових у політичній семантиці. Цей термін широко використовують і застосовують у своєму лексиконі навіть супротивники демократії; їхні критичні випади проти демократії висловлюються у форму неприяйняття лише конкретних форм її реалізації.
Дотепер учені не виробили загальноприйнятних уявлень, на базі яких можна було б сформулювати єдине визначення демократії. Водночас існує множина спроб її дефініцій, що не відповідають тим або іншим вимогам науки, причому різні автори розглядають у якості визначальних скоріше окремі елементи демократії: рівність, співучасть (партиципація), влада більшості, її обмеження і контроль над нею, толерантність, основні права громадян, правова і соціальна державність, поділ влади, загальні вибори, гласність, конкуренція різноманітних думок і позицій, плюралізм і т.д.

Громадянське суспільство не можна представити як щось таке, що існує та функціонує незалежно від держави. Світосприйняття та свідомість громадян у значній мірі залежать від їх відносин з державою, від того, який вплив мають вони на розвиток своєї країни. Події у нашій державі свідчать, як складно формувати демократичне мислення, світобачення, звикати до іншої ідеології, сприймати поняття, які мають відношення до становлення справжньої правової держави, коли протягом десятиріч тоталітарний режим викорінював усі зародки свободної думки.

«Вікторіанська епоха» (правління королеви Вікторії з 1837 по 1901 р.) була періодом найвищого розквіту Великобританії, утвердження її на світовій арені як наймогутнішої держави, найбільшої колоніальної імперії з колосальним економічним потенціалом. У країні існувала конституційна монархія, парламентський лад і двопартійна система. В політичному житті відігравали провідну роль дві партії — консерваторів і лібералів. Консерватори відображали інтереси земельної аристократії і частини великої буржуазії. Ліберали користувалися підтримкою буржуазії і значної частини робітничого класу. Робітники усвідомили необхідність боротися за свої права мирним шляхом, і робітничий рух розвивався під керівництвом профспілок — тред-юніонів. Під їх тиском уряди консерваторів і лібералів проводили соціальні реформи і демократичні перетворення.

Витоки формування політичних партій України припадають на середину XIX ст. Першою політичною партією європейського зразка на українських землях прийнято вважати Руську українську радикальну партію, яку наприкінці 1890 р. організували відомі українські письменники, вчені та громадські діячі М. Павлик, І. Франко, Є. Левицький, Т. Окуневський, В. Охримович. Соціальною опорою партії визнавалося селянство, її програма містила мінімальні та максимальні вимоги. У 1899 р. з неї виділилося дві партії – Українська соціал-демократична партія та Національно-демократична партія. Якщо перша ставила собі за мету боротьбу за втілення ідей соціалізму, то друга добивалася об'єднання всього українського народу в єдиний національний організм на засадах політичної та культурної самостійності.

Коли мова йде про ідеологію, це поняття включає цілу плеяду “ізмів” як, наприклад, комунізм, фашизм, авторитаризм, корпоратизм, елітизм, націоналізм, екологізм, фемінізм тощо. Вони всі складні й вимагають індивідуального розгляду, а це поза межами нашого дослідження. Водночас деякі з “ізмів” можна застосувати до трьох ідеологічних традицій, однією з яких є консерватизм. Отже, розглянемо цю одну з трьох конкуруючих ідеологій з таких загальних концепцій, як зміна, природа людини, суспільство, нація, влада, держава, мораль, воля(свобода), рівність, справедливість та економіка.

Ми є свідками й учасниками творення новітньої Української держави. Більш як тисячолітній досвід суспільної та політичної консолідації українського народу лягає в фундамент розбудови в нашій країні правової держави.
Право покликане бути інструментом духовного оздоровлення українського суспільства. Саме існування норм, які гарантують права особи, родини (сім’ї), нації, реалізації цих норм у суспільній практиці сприятимуть появі почуття безпеки, захищеності, стимулюватимуть розвиток відчуття волі, свободи як окремої людини, так і всього українського народу. Водночас лише свобода особи породжує свободу народу, а ця остання дає змогу і народу і окремій особі відчувати себе рівними серед інших людей і народів.

Інтеграційні процеси у політичній, економічній, соціальній і духовній сферах є одним із характерних елементів сучасної Європи. Процеси європейської інтеграції, що практично беруть свій початок із часів закінчення другої світової війни, більше не виступають лишень аспектом політичного і економічного життя Західної Європи. Із розпадом системи чіткого поділу на “західний” та “східний” блоки та інших добре відомих політичних подій на початку 90-х років, ідея “повернення в Європу” охопила майже всі посткомуністичні і пострадянські держави. Подальший розвиток інтеграційних процесів та розбудови нової Європи взяв на себе Євросоюз, що є яскравим взірцем успішних процесів інтеграції та кооперації. Як приклад можна навести порівняльні показники країн – учасниць ЄС, США і Японії (див. таблицю Порівняльні показники 15 країн – учасниць ЄС, США і Японії. Джерело: Дані Європейської комісії ).

Демократичність держави і суспільства насамперед визначається рівнем розвитку народовладдя, тобто тим, настільки реально існуючі процедури виявлення і здійснення волі народу впливають на управління державними та суспільними справами. найбільш ефективно такий вплив може здійснюватися у формі прямого (безпосереднього) народовладдя, під яким розуміється безпосередня участь громадян у здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення під час прийняття державних рішень.
Першою в історичному плані була саме ця форма народовладдя. В умовах первісного суспільства вона здійснювалася у вигляді загальних зборів членів конкретної спільноти, а у перших державних утвореннях – у вигляді народних зборів, в яких брали участь усі громадяни (крім рабів, які громадянами, а подекуди і людьми не вважалися, а тому до вирішення загальнодержавних справ не допускалися). Участь у народних зборах усіх вільних громадян, в ідеалі, мала забезпечувати прийняття рішень, які відповідали б інтересам більшості у даному державному утворенні.

Вивчення конфліктів є одним із головних завдань політології, оскільки сучасна епоха розглядається багатьма політологами як період загострення (з тенденцією до наростання) конфліктів, а управління ними — як одна з найважливіших умов підтримки соціально-політичної стабільності всередині країни та на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття обумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах. Нинішня полі конфліктна ситуація в Україні, що склалася внаслідок трансформації «безконфліктної тоталітарного» типу суспільства у посттоталітарний, потребує фунт моментального вивчення суспільно-цивілізаційних і ненасильницьких форм регулювання соціальне-політичних конфліктів. Вони вважаються нормальним явищем суспільного життя, тому вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів соціального управління, гармонізації суспільних відносин покликали до життя конфліктологію — самостійну галузь знань на перехресті соціології, пол¬ітології, політичної психології.

Політична свідомість – це сукупність поглядів, оцінок, що відображають політико-владні відносини та політичні інтереси суб‘єктів. Сукупність знань політичної свідомості складається з пізнання політико-владних відносин кожного з видів:
-представницької (законодавчої)
-виконавчої
-судової.
А також із сукупності політичних інтересів суб‘єктів, знання, цілісності яких втілюються в навчанні чи становленні колективної волі, спрямовані на здійснення функції управління і самоврядування народовладдя.
Будь-який вид політичної свідомості зумовлений об‘єктивними інтересами соціальних спільностей та характером інших взаємовідносин. Ці види політичної свідомості зумовлений особливостями, професійних, вікових та інших параметрів суб‘єктів. У політичній діяльності люди завжди керуються значними концепціями, програмами, настроями, почуттями тобто політичною свідомістю.