П’єса «Наталка Полтавка» написана І. Котляревським для потреб Полтавського театру 1818 р. – саме тоді, коли Драматург перебував там на посаді керівника. Глядач українського театру був найрізноманітніший, але І. Котляревський хотів бачити в театрі найбільше простолюдина, тому основою для його п'єси стала жива дійсність, тогочасне народне життя, і героїв він обрав також з народу. Конфлікт у творі вибудовується з двох сюжетних ліній: перша — Наталка любить бідного парубка — сироту Петра, кілька років чекає на нього. На перешкоді до щастя закоханої пари стає соціальна нерівність. До Наталки сватається пан возний — це друга сюжетна лінія. Жанр своєї п'єси І. Котляревський визначив так: «Оперета малороссійская». Називаючи драматичний твір оперою, , Котляревський мав на увазі те, що як у класичному музичному творі поєднується інструментальна музика зі співом, так і в його опері поєднуються висловлювання, монологи героїв із співом. Образ Наталки — героїні твору — зовні начеб простий, розкритий І. Котляревським у русі, в дії, в суперечності. Ось її перша зустріч із возним. Дівчина вдає, що не розуміє його залицянь, та возний викриває її «лукавство». Тоді Наталка намагається переконати його у глибокій відмінності їхніх станових позицій: «ви багатий, а я бідна; ви возний, а я простого роду». Коли ж возний виявляє настирливість, вона повертається до попередньої тактики: ніби не розуміє його домагань і, зрештою, щоб завершити розмову, просить не кепкувати з неї.

Є. Гребінка протягом майже двадцяти років брав активну участь в українському й російському літературному процесі. В історії нової української літератури йому належить помітне місце серед попередників Шевченка, в творах якого реалізм утвердився як певний художній метод.
Народився він 2 лютого 1812 року в сім'ї дрібного поміщика на хуторі Убіжище, поблизу Пирятина, на Полтавщині. Спочатку вчився дома, потім у Ніжинській гімназії вищих наук (1825—1831), закінчивши яку, близько трьох місяців вважався у резерві 8-го Малоросійського козачого полку. Пробувши два роки дома після демобілізації, Гребінка на початку 1834р. переїздить до Петербурга, де працює чиновником Комісії духовних училищ Міністерства народної освіти, одночасно вчителюючи в різних закладах, а з 1838 р. цілком переходить на викладацьку роботу. Тяжка хвороба (туберкульоз) рано звела його в могилу: на 37-му році життя 15 грудня 1848 р. Гребінки не стало. Його тіло було перевезено на Україну й поховано у селі Мар'янівці, поблизу рідного хутора.

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина. 1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні). Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889). У 1890р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.

Микола Куліш належить до “командної” верхівки мистців Розстріляного Відродження — поруч із Тичиною, Хвильовим, Рильським, Довженком і Курбасом. Їх одноліток — він дебютував дещо пізніше, разом із молодшою на 10 — 15 років групою нових могутніх талантів, на чолі з Бажаном і Яновським. Тому, як і ті молодші, мав дуже короткі терміни для творчого самовияву: це роки 1926 — 33, коли настала друга і остання — критична фаза відродження. Вже в перші роки цієї другої фази були подавлені неоклясики, Вапліте, Марс, Академія Наук, а потім почався і геноцид над українським населенням. Щоб у цей час дати театральні шедеври, повносилі духом і протестом молодого відродження, Куліш і його театральний учитель і побратим Курбас мусили були йти в останні контратаки на вірну смерть, яка й спіткала їх на північній російській каторзі.

Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до секретаря міського поліцейського управління.

Навчався хлопець спочатку вдома. А вчителькою його була мати Орина Гаврилівна, культурна та освічена жінка. 1840 року тринадцятирічного Леоніда відали вчитися до Полтавської гімназії. Тут юнак захопився книгами. Він жадібно читав О.Пушкіна, М. Лермонтова, М. Кольцова, які відкрили йому новий світ поезії і краси. Зачарований і натхненний Леонід і сам починає писати вірші російською мовою. Може б не наважився сором'язливий юнак подати кудись оті свої спроби, та хазяїн, у якого він квартирував, порадив показати їх місцевим видавцям.

Дивовижна здатність життя до самовідродження за генетичною програмою в єдності з процесами ентропії та занепаду культури там, де вона постійно не плекається, відкрилась нам у роки ослаблерння ідолопоклонства - у роки т.зв. відлиги, кінець 50-х - початок 60-х. Але характерно, що ослаблена традиція застигає в протистоянні руїнним силам і втрачає творчу силу цвісти та плодоносити. Спроби повернення до святинь, напр., у романі "Диво" П.Загребельного, не підіймались вище фантазії в дусі неопоганства, звичайно, позбавленої тієї сакральної таємниці, яка була в поганській релігії. Своєрідним викликом державному взаконеному браконьєрству й моральній прострації став "Собор" Олеся Гончара. Уже самою назвою він промовляв на захист традиції, хоча самих джерел її роман, на жаль, не доходив. прочищення й пробудження джерел - це справа довготривалої культурної роботи поколінь. Проте в недовгий проміжок напівсвободи з'явилася в народі сила протистояння. Вона виявилася не стільки в самому романі, як у боротьбі навколо роману. Собор обріс риштованням і густою павутиною хитросплетінь неспілої і несмілої думки, тож здалеку він постав перед очима сучасників як "Собор у риштованні".

Дивовижна доля цієї книги. Поезії, що входять до неї, скла¬дались на тернистих дорогах поетового життя, писались то в мандрах, то в казематах, мережились при світлі білих ночей Півночі і в пісках закаспійських пустель, під самотнім сонцем вигнання. Хоча більшість поезій написані поза межами рід-ного краю, наскрізно струменить у них світлий образ Дніпра і мріє синя далеч українських степів. На випадкових аркушиках паперу та в захалявних книжечках поетова рука прихапцем, покрадьки записувала рядки, що стануть дорогими для цілого народу, донесуть до нього крізь усі перепони віщі і вічні слова.

"Слово о полку Ігоpевім" - нев'януча пам'ятка сеpедньовіччя. Hаписаний твіp на межі ХII-ХIII століть, незадовго до спустошливого нашестя на Київську Русь татаpо-монгольських оpд. Уже стільки століть пpойшло з часу написання "Слова", а воно живе і хвилює сеpця людей.
"Слово о полку Ігоpевім" - найкpаща пам'ятка літеpатуpи Київської Русі. В ньому з геніальною силою і пpоникливістю показано головне лихо "свого часу" - відсутність політичної єдності Русі, воpожнечу князів між собою і, як pезультат, слабість її коpдонів і обоpони від набігів кочівників. А кочові племена завжди були жоpстокими воpогами для Русі. Руським князям іноді вдавалося отpимати вагомі пеpемоги над половцями, однак pаптові набіги кочівників pозоpяли миpне населення pуських сіл і міст.

Народився Г.Ф.Квітна 29 (18) листопада 1778 р. під Харковом у родовому маєтку – селі Основа (звідси його літературний псевдонім – Основ’яненко). Тут в Харкові пройшло його життя, написані всі його твори. Через хворобливість у дитинстві та патріархальні умови провінції Григорій не здобув широкої освіти в учбових закладах, навчався лише вдома та в школі при монастирі. Однак завдяки своїй обдарованості, самоосвіті, великій пристрасті до освітньо-культурної та письменницької діяльності він піднісся до рівня людей високої освіченості й культури, зокрема став членом Товариства наук при Харківському університеті, членом ради Інституту благородних дівиць; європейська наукова громад кість обрала його членом королівського Товариства антикваріїв Півночі (Копенгаген).