У соціально економічних відносинах Італія VI III вв. до н.е. представляла досить строкату картину. Самими розвиненими з її областей були Етрурія і Кампанія, де процвітали сільське господарство, ремесла і торгівля. Класичне рабство як початок всієї класичної стадії рабовласницької формації склалося в Римі на початку II в. до Класичне рабство в Древньому Римі пройшло дві основні стадії.
Південна Італія з багатими грецькими містами колоніями по рівню свого розвитку займала друге місце. Лацій з містом Римом, заселений скотарями і землеробами, дуже зручно розташований на перетині важливих сухопутних і річкових шляхів, в VI V вв. до н.е. відставав від своїх високорозвинений сусідів етруссків і грецьких колоній. Нарешті, в гірських областях Середньої Італії жили племена, що знаходилися на стадії розкладу первісних відносин.

"Третій рейх", залишивши такий помітний слід в історії 20 століття, як це не парадоксально, проіснував лише 12 років, з 1933 по 1945 рр. в країні, що дала світові Лютера, Гете, класичну філософію, Ніцше, Планка, Ейнштейна. В цей незначний навіть для одного покоління строк Німеччина перетерпіла жахливу метаморфозу.
"Третій рейх" - офіційна нацистська назва режиму правління, що існував у Німеччині з січня 1933 по травень 1945 років. В епоху становлення нацистської держави верховенство Гітлера було абсолютним. Гітлер розцінював нацистське правління як логічне продовження двох попередніх Німецьких імперій. Перший рейх - Священна Римська імперія німецької нації - існував з 962, з часу коронації у Римі Отто Великого, другого правителя із Саксонської династії, до його покорення Наполеоном у 1806 році. Другий рейх був заснований Отто фон Бісмарком у 1871 році і проіснував до 1918 року. У 1923 році німецький письменник-націоналіст Артур Мєллєр Ван ден Брук використав термін "Третій рейх" для назви своєї книжки. Гітлер з наснагою сприйняв цю назву для визначення нової імперії, яка, на його думку, проіснує тисячу років. Ця назва приваблювала його ще й тому, що мала якийсь містичний зв'язок з середньовіччям, коли "третє царство" вважалось тисячорічним.

Конституція Пилипа Орлика (1710 р.) - визначний український народнополітичний документ, у якому знайшли яскраве відображення тогочасні ідеали української нації.
«Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або так звана «Конституція Пилипа Орлика», яку було проголошено у день його виборів гетьманом, є унікальним документом, який дослідники небезпідставно називають однією з перших у світі демократичних конституцій. Головна ідея її — повна незалежність України від Польщі та Росії, причому кордони з Польщею визначалися по річку Случ, як за Богдана Хмельницького. Крім визначення території української держави, цей документ визначав права усіх верств населення України, незалежне становище Запорозької Січі від Польщі та Росії. Гетьман призначався главою держави, поряд з ним мала діяти Генеральна старшинська Рада, що певною мірою обмежувала владу гетьмана й регулювала його відносини з народом. Крім старшини до Ради мали увійти представники від кожного полку. Державний скарб відділявся від гетьманського, на утримання гетьмана виділялися строго визначені окремі землі та кошти. Полковники та сотники повинні були обиратися демократично — вільними голосами козаків чи сотні. Гетьман зобов’язувався стежити за справедливим розподілом і збиранням державних податків, що сплачувалися козацькими підпомічниками, селянами, міщанами, купецтвом.

Дельфійським оракулом у сиву давнину було передвіщено Македонії, що як тільки Боттіеє, закладаючи табір, побачить уві сні череду кіз, то відтоді на тому місці буде закладене велике місто. Перекази говорили, що тільки завдяки тому самому дельфійському оракулові й змогла виникнути древня столиця Македонії. Раніше вона називалася «Едесса», а люди її знали як місто «багате на воду». Для самих македонян воно було «козячим містом», і вони називали його коротко — Егі. Саме в цьому місті народився найвідоміший завойовник усіх часів — Александр Великий.

У 1960-і рр. гарячою точкою холодної війни стала південна окраїна Азії - Індокитай. Розповсюджена назва другої індокитайської війни (1965-75) за участю Демократичної Республіки В'єтнам (ДРВ) і Сполучених Штатів Америки. Перша індокитайська війна (1945-54) скінчилась поразкою Франції, тимчасовим розподілом В’єтнаму за Женевським договором 1954 щодо Індокитаю на дві частини, на території яких згодом були проголошені незалежні держави з різним політичним ладом:

Демократична Республіка В'єтнам зі столицею в Ханої на півночі і Республіка В'єтнам зі столицею в Сайгоні на півдні.

Піраміди і Сфінкс, що втім також входить до складу похоронного комплексу піраміди Хефрена, належать до найбільш характерних монументальних пам'ятників древнього Єгипту. Піраміди були класичним типом царської усипальниці в епоху Древнього царства, а в менш монументальному виді, зберігаючи свою зовнішню форму, зводилися також для фараонів Середнього царства. Найдавнішим видом гробниць царів Єгипту, що виникли до пірамід, були мастаби. Слово “мастаба” відноситься до арабського часу і пов'язане з тим, що форма цих трапецієподібних у розтині гробниць нагадувала арабам великі лавки, що називалися “мастаба”. Загальної назви піраміди у теперішньому значенні цього слова в єгиптян не було. Окремі піраміди носили назви, пов'язані з іменами фараонів, яким вони належали й у написанні закінчувалися знаком . Піраміда Хеопса називалася, наприклад, “Гір живе на обрії”, Хефрена - “Великий Хефрен”, а Микерина - “Божественний Микерин”. Можливо, грецьке слово “піраміда” походить від єгипетського виразу per-em-us, тобто від терміна, що означав висоту піраміди. Видатний російський єгиптолог В.Струве думав, що грецьке puramj походить від староєгипетського p'-mr. Найдавніші царські гробниці, які відносяться до 1 династії, мали форму мастаб і споруджувалися з цеглини-сирцю. Вони будувалися в Нагада й Абідосі у Верхньому Єгипті, а також у Сакарі, де знаходився головний некрополь Мемфіса, столиці правителів перших династій. У наземній частині цих будівництв знаходилися молитовні і помешкання з похоронним інвентарем, у підземної - похоронні камери. Особливої уваги заслуговують залишки двох царських мастаб у Нагаді і Сакарі з архітектурним опрацюванням фасадів.