Реферат на тему: "Науковий доробок М. Грушевського та його роль в історії"

[Сторінка 1] Державницький напрям започатковувано в умовах, коли в українській історіографії на тлі романтизму запанувало народницьке трактування історичного процесу, в центрі якого ставився народ як двигун історії. М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович і М. Грушевський були представниками народницької історіографії, яка переважала в Україні у 2-ій половині ХІХ ст. Суспільно-політичний розвиток і наростання потужного національно-визвольного руху на початку ХХ ст. дали нові виклики історичній думці, яка вже мала принципово нову наукову схему і нову концепцію українського історичного процесу, опрацьовану М.Грушевським [4]. На фундаменті цієї концепції він побудував багатотомну «Історію України-Руси», яка стала історіософською основою його наукової школи істориків у Львові. На розвиток державницького напряму в українській історіографії великий вплив мали українська національно-державницька ідея, історія багатовікової боротьби українського народу за волю і національну державність, а також західноєвропейська історіософія з її школами Л. Ранке, Ф. Савіньї та потужна державницька течія російської історіографії. І все ж рубіжне значення для утвердження державницького напрямку в нашій історіографії мала Українська революція 1917-1920 рр., головним підсумком якої було відновлення національної державності, що, в свою чергу, дало поштовх створенню нових праць з історії українського народу, з історії державності України, формуванню історичної свідомості. Будучи незаперечним лідером української історичної науки, М.Грушевський став і одним з фундаторів відновлення української державності як голова Центральної Ради і творець УНР. Вивчаючи тогочасні його історичні та історіософські концепції, світоглядні настанови дедалі більше переконуєшся у необхідності дослідження державницького процесу, який знайшов відображення у працях ученого, присвячених українській, європейській і світовій історії, а також у його політичних трактатах, зібраних у книзі «На порозі нової України». Як відомо, науковий доробок М. Грушевського нараховує близько 2000 праць, розвідок, коментарів, рецензій, що синтезують наукові знання про український народ, у тому числі і його державотворчу місію. Як політик він був засновником Національно–демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві, одним з творців Четвертого Універсалу про державну незалежність УНР, фактично першим її президентом. Весь науково-теоретичний та конкретно-історичний доробок М.Грушевського пронизаний національно-державницькою ідеєю. Для вченого наука була й підґрунтям політичної діяльності, тому він наголошував на ідеалах держави, пов’язаних з демократією, свободою і людським поступом у всесвітньому вимірі. Розвиток історичної візії М. Грушевського щодо проблеми державності України діалектично виходив з його попередніх політичних поглядів, які зазнавали еволюції: від вимог "національно-культурної автономії" в рамках "єдиної і неділимої" Росії — до вимоги "національно-територіальної автономії” у межах децентралізованої демократичної Росії і, нарешті, – до проголошення "самостійної, ні від кого незалежної, вільної суверенної Держави Українського Народу". Така еволюція поглядів ученого відбувалася на основі заглиблення в українську й світову історію, в аналіз реальної політичної ситуації, що склалася в самодержавній багатонаціональній Російській імперії в умовах Першої світової війни, повалення царизму, революційних потрясінь і більшовицького перевороту 1917 р. М.Грушевський був підготовлений до такого розвитку подій, адже ще на початку XX ст. він наголошував, що політика гноблення і денаціоналізації стала засобом політичної і суспільної деморалізації, що пригноблені провінції завжди і всюди є осередком розкладу для пануючих народностей, всього державного організму, що імперії розпадуться, а пригнічені народи неминуче відновлять свої державності. Історію української державності М. Грушевський головним чином виводив з народницької концепції історичного процесу та історіософії позитивізму, на якій базувалася його багатотомна «Історія України-Руси». Торкаючись найдавніших державних утворень на українських землях і позитивно оцінюючи основні напрями діяльності Київської держави, учений загалом критично ставився до тогочасного режиму, наголошуючи, що той прагнув задовольнити лише інтереси правлячої верхівки. Історик зазначав, що навіть, "коли в тій самій науці Ярослава знаходимо ми згадку про потребу згоди між князями з огляду на долю держави, то й тут вихідною точкою служать особисті інтереси самих князів...". Невідповідність інтересів княжої влади і дружини, з одного боку, і народних мас, з іншого, призводила, за словами історика, "до тої знеохоти людності до князівсько-дружинного устрою, яку мусимо особливо прийняти для Київщини як основу тих змагань до безкняжої, бездружинної автономії..."[5,48,295]. Не випадково, коли на Русі з'явилися татари, народ сподівався за допомогою цих чужинців звільнитися від ненависної влади. “Таке становище, їх не можна інакше пояснити як змаганням, виломитися з-під князівсько-дружинного режиму, що важким тягарем лежав на народній масі…", - зазначав учений. На його думку, ставлення більшості українського народу до державотворчих процесів часів Київської Русі було байдужим або навіть негативним. "...У нас князівсько-дружинний устрій не пройшов глибоко в масу народну, не перейняв її цілою системою, як феодалізм західний, не пустив глибокого кореня в самий ґрунт, – зазначав М.Грушевський. Він зоставався чимсь зверхнім, досить хистко прив'язаним до народу". Далі історик стверджував, що політичний устрій не відповідав народним ідеалам і на інших етапах історії України. "Свій чи чужий, він ніколи, чи майже ніколи; не був витворений відповідно ним (народом - Ю. Р.) і громада з урядом стояли один проти одного не тільки в період давній". Для розуміння історіософії державності М.Грушевського в системі його загальних наукових і суспільно-політичних поглядів, варто розглянути три основні категорії, які були для нього визначальними. Це – "народ", "держава" і "герой в історії", кожна з яких, на думку О.Пріцака, мала для нього відповідне змістовне навантаження, почерпнуте з різних філософських систем. Якщо "народ" у М. Грушевського – це поняття метафізики романтичного періоду, то "держава" - це анархістсько-соціалістичний термін Прудона – Драгоманова. Тільки "герой в історії" відповідав позитивістській концепції, як і метод праці перших шести томів "Історії України-Руси”. Михайло Грушевський, хоч і піднявся на вершину народницького напряму, водночас бачив і його слабкі сторони, а тому дедалі більше усвідомлював необхідність досліджувати роль держави, виявляти й аналізувати державницькі традиції українського народу, на що орієнтував і своїх учнів історичних шкіл у Львові, а згодом і в Києві. Під його наставництвом сформувалася перша національна школа української історіографії державницького спрямування, яка ґрунтувалася на історичній схемі вчителя, на його концепції і методології історичного дослідження, а також на західноєвропейській державницькій історіософії та ідеї постпозитивізму. Українські історики-державники надали схемі М. Грушевського більш яскраво вираженого державницького і національного забарвлення і поклали її в основу новітньої української історіографії. З цього випливає, що наша державницька школа виросла на науковій спадщині М. Грушевського, який і сам значно розширив і збагатив державницьку концепцію української історії, а його історіософські погляди зазнали помітної еволюції. Це добре помітно з інтерпретації М.Грушевським доби Б. Хмельницького та доби гетьманування І. Мазепи, які він розглядав як найважливіші періоди української історії нового часу, пов’язані з історією національно-визвольного руху за волю і державність України. Аналізуючи процес переосмислення М.Грушевським народницької концепції української історії і перехід до державницького її розуміння, необхідно зауважити, що він не означав відмови від визнання як пріоритетної ролі народу в історії, так і від категорії «народу» в історичному дослідженні. Вірячи у відродження України, її державності, вчений наголошував на необхідності формувати національну свідомість, вказував на неприпустимість замовчування прагнень українського народу до політичного самовизначення і побудови власної держави. У 1912 р. в статті "Украйна й украинство" М.Грушевський гостро критикував тих "авторитетніших представників" українства, які в подіях останніх століть шукали "докази нездатності українського племені до державного життя, відсутність основ для політичного і суспільного будівництва..." Висловлюючи жаль з приводу тривалого перебування українців у бездержавному стані, називаючи основною причиною цього явища "несприятливі історичні умови", учений доводив, що "в ті моменти, коли народне життя мало можливість самовизначення, не було нестачі в прагненнях до політичного, державного життя..."