[Сторінка 1]
В історію українського народу Українські Січові Стрільці вписали нев’янучої слави сторінки. Дві з них вікопомні. Перша полягає в тому, що січові стрільці стали заключним акордом епохи галицько-українського відродження. Друга – своїми невтомними військовими змаганнями вони возвели величну споруду: незалежну державу, ім’я якої Західно-Українська Народна Республіка.
Що дає нам підставу на такі твердження?
Без екскурсу, безумовно ескізного, у глибину століть, відповіді на це питання не досягти. Про яке відродження йде мова? І тут виникає перша історична віха: розпад Галицько-Волинського князівства. В 1340 році польські війська, очолювані королем Казимиром, загарбують Львів, ще через 9 років над усією Галичиною на довгі 423 роки встановлюється польське панування. Послідовна цілеспрямована політика полонізації і окатоличення привела в кінцевому підсумку до зникнення поняття української нації на терені Галичини, до перетворення українців в етнічну групу. На нашу думку, саме Берестейська унія 1596 року (ініціатори К.Терлецький і І.Потій) врятувала український народ Галичини від самоліквідації і стала тим центром консолідації, завдяки якому з етнічної групи стало можливим збереження і православної. Можливо, Берестейська унія і привела до розколу в самому українському народові (ще живучі в пам’яті ярлики типу “западенці” і “східняки”), але це той розкол, який в умовах полонізації, повторюємо, став необхідною реальністю збереження всієї нації. Правобережні українці не зполонізувалися, а лівобережні українці не зрусифікувалися.
|
[Сторінка 1]
![]() |
Категорія: Історія України
[Сторінка 1]
Якщо мова йде про будь-яке історичне явище, історики звикли думати про його причинність чи навіть багатопричинність. Справді було б недостатньо констатувати якусь одну причину чи тільки один тип причин (економічних чи політичних) американської громадянської війни або російської революції.
Коли йдеться про голод 1932—1933 рр. в Україні, то він справді був би незбагненний без економічного контексту, проаналізованого покійним В. Голубничим, С. Кульчицьким та іншими1. Але, на нашу думку, це лише один аспект дуже складного і багатогранного явища, тому що сталінська перебудова (чи підрив) суспільства у першій половині 30-х років значною мірою була політичним феноменом, коли політична влада знищила і узурпувала громадянське суспільство. Як написав польський еміграційний історик у США Мойсей Левін: «Ця (перша п'ятирічка—Дж. М.) була унікальним процесом соціального перетворення, проведеного державою в тому, що держава зробила набагато більше, ніж «проведення»: вона замінила собою суспільство, стаючи єдиним ініціатором діяльності і контролеіром всіх важливих сфер життя. В цьому сенсі цей процес був перетворений на процес державного будівництва, де повна суспільна структура була, так би мовити, засмоктана в державний механізм, ніби була асимільована ним повністю».
|
Категорія: Історія України
[Сторінка 1]
Важливе місце серед українських культурно освітніх діячів 30-40-х років ХІХ ст. посідають члени гуртка передової західно-українських земель “Руська трійця”-Маркіян Семенович Шашкевич (1811-1843), Іван Миколайович Вагилевич (1811-1866) та Яків Федорович Головацький (1814-1888)- творці відомої “Русалки Дністрової”, яка започаткувала нову народну літературу на західно-українських землях, новий напрям у розвитку народної освіти, шкільництва і педагогічної думки. Ідея єдності українських земель пронизувала всі наукові, літературні і публіцистичні праці діячів “Руської трійці” основою всієї їхньої творчості була глибока народність, гуманізм патріотизм.
Виховним орієнтиром в педагогічних поглядах “Руської трійці ” є протистояння добра злу. А головна мета збудження українців національної свідомості, прагнення до власної державності, утворення у житті і поведінці дітей і молоді народних чеснот і норм християнської моралі. Ідеал- освідчениц українець пройнятий власною національною і людською гідністю в ім’я і щастя України. Для досягнення власних цілей і формування національної ідентичності “руською трійцею” були мобілізовані такі могутні виховні засоби як рідна українська мова та література, фолькльор національна історія, релігія народні звичаї й традиційні свята обряди, символи, традиційна Україна, громадська і родинно побутова культура, різні види народного мистецтва, що знайшло відображення в багатьох художніх твора, статтях, думках, перекладах із давньоруської, листах М.Шашкевича, І.Вагилевича, Я.Головацького. У кардинальному розв’язанні проблеми національної освіти “Руська трійця” вирішальну роль відвела українській школі з рідною мовою навчання.
|
[Сторінка 1]
![]() |
[Сторінка 1]
Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки — все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав українського народу.
Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніш усього виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні і південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини. Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками. У другій половині XV — на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра.
|
[Сторінка 1]
По занепаді і скасуванні гетьманської держави у 1764 році та після зруйнування Російською імперією Запорозької Січі у 1775 році розпочався тривалий період повної бездержавності, коли сусіди України, поділивши землі, планово і безперервно намагалися знищити національну самобутність українського народу, його прагнення реалізувати свій духовний та історичний потенціал в умовах власної держави.
З кінця 18-го до початку 20-го століття чужинецькі влади, що здійснювали панування в Україні, намагалися показати українців решті світу, як етнічну масу, нездатну бути господарем на своїй землі і так виправдовували свою імперську політику. Однак у 1917 році український народ пробудився до державного життя, створивши протягом 1917-20-го років різні форми української національної державності, яка запліднила в народі ідею відродження державної традиції і дала поштовх до політичної і збройної боротьби за незалежність України у ХХ столітті.
|
[Сторінка 1]
![]() |
[Сторінка 1]
Протягом XV — першої половини XVI ст. великі й середні феодали в Литві та Польщі зли¬лися в єдиний пануючий стан — шляхетство. Воно склада-лося з двох верств: панів-магнатів і середніх та дрібних землевласників — шляхти. Проте українські шляхтичі за¬лишалися незадоволеними своїм становищем: на відміну від польських вони сплачували серебщину, звичайним яви¬щем були «наїзди» магнатів на маєтки дрібних землевлас¬ників тощо. Тому шляхта в Литовській державі прагнула обмежити панування магнатів і домогтися тих же привілеїв, якими вже користувалася польська шляхта. З цього скористалися польські правлячі верхи, що прагнули приєд¬нати до Польщі підвладні Литві українські землі.
Цей намір схвалювала значна частина українських феодалів, ли¬товські ж, побоюючись втратити своє панівне становище, виступали проти повного об'єднання Литви з Польщею та наполягали лише на збереженні унії. Однак невдачі у Лі¬вонській війні змусили їх поступитися.
|
Категорія: Історія України
[Сторінка 1]
Державницький напрям започатковувано в умовах, коли в українській історіографії на тлі романтизму запанувало народницьке трактування історичного процесу, в центрі якого ставився народ як двигун історії. М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович і М. Грушевський були представниками народницької історіографії, яка переважала в Україні у 2-ій половині ХІХ ст. Суспільно-політичний розвиток і наростання потужного національно-визвольного руху на початку ХХ ст. дали нові виклики історичній думці, яка вже мала принципово нову наукову схему і нову концепцію українського історичного процесу, опрацьовану М.Грушевським [4]. На фундаменті цієї концепції він побудував багатотомну «Історію України-Руси», яка стала історіософською основою його наукової школи істориків у Львові.
На розвиток державницького напряму в українській історіографії великий вплив мали українська національно-державницька ідея, історія багатовікової боротьби українського народу за волю і національну державність, а також західноєвропейська історіософія з її школами Л. Ранке, Ф. Савіньї та потужна державницька течія російської історіографії. І все ж рубіжне значення для утвердження державницького напрямку в нашій історіографії мала Українська революція 1917-1920 рр., головним підсумком якої було відновлення національної державності, що, в свою чергу, дало поштовх створенню нових праць з історії українського народу, з історії державності України, формуванню історичної свідомості.
|
Увага!!! Вся інформація безкоштовна та опублікована з метою ознайомлення!