[Сторінка 1] В історію українського народу Українські Січові Стрільці вписали нев’янучої слави сторінки. Дві з них вікопомні. Перша полягає в тому, що січові стрільці стали заключним акордом епохи галицько-українського відродження. Друга – своїми невтомними військовими змаганнями вони возвели величну споруду: незалежну державу, ім’я якої Західно-Українська Народна Республіка. Що дає нам підставу на такі твердження? Без екскурсу, безумовно ескізного, у глибину століть, відповіді на це питання не досягти. Про яке відродження йде мова? І тут виникає перша історична віха: розпад Галицько-Волинського князівства. В 1340 році польські війська, очолювані королем Казимиром, загарбують Львів, ще через 9 років над усією Галичиною на довгі 423 роки встановлюється польське панування. Послідовна цілеспрямована політика полонізації і окатоличення привела в кінцевому підсумку до зникнення поняття української нації на терені Галичини, до перетворення українців в етнічну групу. На нашу думку, саме Берестейська унія 1596 року (ініціатори К.Терлецький і І.Потій) врятувала український народ Галичини від самоліквідації і стала тим центром консолідації, завдяки якому з етнічної групи стало можливим збереження і православної. Можливо, Берестейська унія і привела до розколу в самому українському народові (ще живучі в пам’яті ярлики типу “западенці” і “східняки”), але це той розкол, який в умовах полонізації, повторюємо, став необхідною реальністю збереження всієї нації. Правобережні українці не зполонізувалися, а лівобережні українці не зрусифікувалися.

[Сторінка 1] У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис. Поширюється автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В. Тропінін. Художник створив узагальнений образ пред-ставника українського народу ("Українець", "Український селянин", "Дівчина з Поділля"). Реалістичні традиції В. Тропініна в українському портретному мистецтві першої половини XIX ст. розвивали Т. Шевченко, І. Сошенко та ін. Одним із зачинателів нової української школи пейзажного і побутового живопису був В. Штернберг ("Вулиця на селі", "Пастух", "Вітряки в степу"). Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського образотворчого мистецтва. На ранніх живописних творах Шевченка позначився вплив його вчителя — К. Брюлова. Поступово у творчості художника виявляються спроби відобразити психологічну глибину й індивідуальні особливості характеру людини. Прикладом є духовна еволюція героя "Притчі про блудного сина" Т. Шевченка. Відомо, що поезія і живопис тісно пов'язані між собою. Однак особливості кожного з цих видів мистецтва здавна цікавили теоретиків і шанувальників мистецтва, виливалися в дискусії про те, який з них є впливовішим, сильнішим. А відомий художник Леонардо да Вінчі дійшов висновку, що “малярства – це німа поезія, а поезія – промовисте малярство”. Не випадково в історії світової культури поєднання в одній особі живописця і поета зустрічається часто.

[Сторінка 1] Якщо мова йде про будь-яке історичне явище, історики звикли думати про його причинність чи навіть багатопричинність. Справді було б недостатньо констатувати якусь одну причину чи тільки один тип причин (економічних чи політичних) американської громадянської війни або російської революції. Коли йдеться про голод 1932—1933 рр. в Україні, то він справді був би незбагненний без економічного контексту, проаналізованого покійним В. Голубничим, С. Кульчицьким та іншими1. Але, на нашу думку, це лише один аспект дуже складного і багатогранного явища, тому що сталінська перебудова (чи підрив) суспільства у першій половині 30-х років значною мірою була політичним феноменом, коли політична влада знищила і узурпувала громадянське суспільство. Як написав польський еміграційний історик у США Мойсей Левін: «Ця (перша п'ятирічка—Дж. М.) була унікальним процесом соціального перетворення, проведеного державою в тому, що держава зробила набагато більше, ніж «проведення»: вона замінила собою суспільство, стаючи єдиним ініціатором діяльності і контролеіром всіх важливих сфер життя. В цьому сенсі цей процес був перетворений на процес державного будівництва, де повна суспільна структура була, так би мовити, засмоктана в державний механізм, ніби була асимільована ним повністю».

[Сторінка 1] Важливе місце серед українських культурно освітніх діячів 30-40-х років ХІХ ст. посідають члени гуртка передової західно-українських земель “Руська трійця”-Маркіян Семенович Шашкевич (1811-1843), Іван Миколайович Вагилевич (1811-1866) та Яків Федорович Головацький (1814-1888)- творці відомої “Русалки Дністрової”, яка започаткувала нову народну літературу на західно-українських землях, новий напрям у розвитку народної освіти, шкільництва і педагогічної думки. Ідея єдності українських земель пронизувала всі наукові, літературні і публіцистичні праці діячів “Руської трійці” основою всієї їхньої творчості була глибока народність, гуманізм патріотизм. Виховним орієнтиром в педагогічних поглядах “Руської трійці ” є протистояння добра злу. А головна мета збудження українців національної свідомості, прагнення до власної державності, утворення у житті і поведінці дітей і молоді народних чеснот і норм християнської моралі. Ідеал- освідчениц українець пройнятий власною національною і людською гідністю в ім’я і щастя України. Для досягнення власних цілей і формування національної ідентичності “руською трійцею” були мобілізовані такі могутні виховні засоби як рідна українська мова та література, фолькльор національна історія, релігія народні звичаї й традиційні свята обряди, символи, традиційна Україна, громадська і родинно побутова культура, різні види народного мистецтва, що знайшло відображення в багатьох художніх твора, статтях, думках, перекладах із давньоруської, листах М.Шашкевича, І.Вагилевича, Я.Головацького. У кардинальному розв’язанні проблеми національної освіти “Руська трійця” вирішальну роль відвела українській школі з рідною мовою навчання.

[Сторінка 1] Серед “білих плям” історії, що їх має ліквідувати вітчизняна наука, одне з центральних місць посідає радянсько-німецький пакт про ненапад, підписаний у Москві 23 серпня 1939 р. Власне, сам пакт загадки ніколи не становив. Його було опубліковано негайно після укладення. Таємницею залишався додатковий протокол, підписаний разом із пактом. Світова громадськість вперше дізналася про існування протоколу у січні 1948 р., після публікації державним департаментом США збірки трофейних документів з архівів міністерства закордонних справ гітлерівської Німеччини. Збірка мала назву “Нацистсько-радянські відносини, 1939 – 1941” і підводила читачів до висновку: підписавши з нацистською Німеччиною пакт про ненапад, Радянський Союз тим самим спричинив другу світову війну. Найголовнішим доказом слід було вважати, на думку укладачів, додатковий протокол, уміщений у збірці. В ньому йшлося про розмежування територіальних сфер впливу між СРСР і Німеччиною від Балтійського моря до Чорного, в тому числі й по території Польщі.

[Сторінка 1] Нові явища у суспільно-політичному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки — все більше посилювався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі. У Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніш усього виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали масовим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими селищами втікали у майже безлюдні східні і південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини. Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками. У другій половині XV — на початку XVI ст. поселення селян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра.

[Сторінка 1] По занепаді і скасуванні гетьманської держави у 1764 році та після зруйнування Російською імперією Запорозької Січі у 1775 році розпочався тривалий період повної бездержавності, коли сусіди України, поділивши землі, планово і безперервно намагалися знищити національну самобутність українського народу, його прагнення реалізувати свій духовний та історичний потенціал в умовах власної держави. З кінця 18-го до початку 20-го століття чужинецькі влади, що здійснювали панування в Україні, намагалися показати українців решті світу, як етнічну масу, нездатну бути господарем на своїй землі і так виправдовували свою імперську політику. Однак у 1917 році український народ пробудився до державного життя, створивши протягом 1917-20-го років різні форми української національної державності, яка запліднила в народі ідею відродження державної традиції і дала поштовх до політичної і збройної боротьби за незалежність України у ХХ столітті.

[Сторінка 1] З 15 століття в українських степах з'являються добувачі, що пізніше поповнюються утікачами від польського панування. На новій території їм приходиться постійно захищатися від татар, і поєднуються в окремі збройні групи, що не тільки відбивають напади татар, але і самі нападають на татарські загони й міста. Цих відважних людей почали називати козаками. Вважається, що свою назву козаки одержали від тюркського слова козак - степовий мисливець. Уперше ця назва зустрічається в листі литовського князя Олександра від 19 грудня 1492 року до татарського хана Манглі - Гірею. У ньому князь повідомляв про свій наказ покарати козаків - вихідців з Київщини й Черкащини , що розбили під Тягином турецький корабель. У козаки попадали люди з усіх суспільних шарів (селян, міщан, дворян). Були серед них і іноземці. Запорізькі козаки жили на нижньому Дніпрові, за порогами, відкіля і з'явилася їхня назва. Їхнім лідером став Дмитро Вишневецький.

[Сторінка 1] Протягом XV — першої половини XVI ст. великі й середні феодали в Литві та Польщі зли¬лися в єдиний пануючий стан — шляхетство. Воно склада-лося з двох верств: панів-магнатів і середніх та дрібних землевласників — шляхти. Проте українські шляхтичі за¬лишалися незадоволеними своїм становищем: на відміну від польських вони сплачували серебщину, звичайним яви¬щем були «наїзди» магнатів на маєтки дрібних землевлас¬ників тощо. Тому шляхта в Литовській державі прагнула обмежити панування магнатів і домогтися тих же привілеїв, якими вже користувалася польська шляхта. З цього скористалися польські правлячі верхи, що прагнули приєд¬нати до Польщі підвладні Литві українські землі. Цей намір схвалювала значна частина українських феодалів, ли¬товські ж, побоюючись втратити своє панівне становище, виступали проти повного об'єднання Литви з Польщею та наполягали лише на збереженні унії. Однак невдачі у Лі¬вонській війні змусили їх поступитися.

[Сторінка 1] Державницький напрям започатковувано в умовах, коли в українській історіографії на тлі романтизму запанувало народницьке трактування історичного процесу, в центрі якого ставився народ як двигун історії. М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров, В. Антонович і М. Грушевський були представниками народницької історіографії, яка переважала в Україні у 2-ій половині ХІХ ст. Суспільно-політичний розвиток і наростання потужного національно-визвольного руху на початку ХХ ст. дали нові виклики історичній думці, яка вже мала принципово нову наукову схему і нову концепцію українського історичного процесу, опрацьовану М.Грушевським [4]. На фундаменті цієї концепції він побудував багатотомну «Історію України-Руси», яка стала історіософською основою його наукової школи істориків у Львові. На розвиток державницького напряму в українській історіографії великий вплив мали українська національно-державницька ідея, історія багатовікової боротьби українського народу за волю і національну державність, а також західноєвропейська історіософія з її школами Л. Ранке, Ф. Савіньї та потужна державницька течія російської історіографії. І все ж рубіжне значення для утвердження державницького напрямку в нашій історіографії мала Українська революція 1917-1920 рр., головним підсумком якої було відновлення національної державності, що, в свою чергу, дало поштовх створенню нових праць з історії українського народу, з історії державності України, формуванню історичної свідомості.