[Сторінка 1] У кожній державі центральним правовим інститутом є інститут власності. Його регламентація визначає характер регулювання інших інститутів цивільного права. Серед численних нормативних актів в Україні щодо питань власності важливе місце займають Закон України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. та Цивільний кодекс України (розділ 11). Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенній і незалежній Україні мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент складають різноманітні форми власності відповідних суб'єктів, їх рівноправність і змагальність. Над-звичайно важливим елементом нового господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній діяльності учасників суспільного виробництва. Серед основоположних нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи, вирішальне значення належить цивільно-правовим законам, що передбачають нову систему видів і форм власності. яка відображає плюралізм відносин власності.

[Сторінка 1] Проблема особистих немайнових прав особи, громадянина є однією з найважливіших у цивілістиці. Кожна особа у правовій державі має відчувати свою правову та соціальну захищеність; повага до особистості є в такому суспільстві нормою повсякденного життя. Особисті права людини нерозривно пов’язані з такими поняттями, як рівність, свобода, недоторканість особи. І це природно, тому що ідеї рівності, свободи і недоторканності протягом всієї історії цивілізації використовувалися в боротьбі нового зі старим, прогресивного з консервативним. Цінність особистих прав складається головним чином в тому, що вони самі і гарантії їхнього реального здійснення визначають становище людини в суспільстві, а, отже, і становище самого суспільства. Іншими словами, міру свободи особи в суспільстві необхідно прямо проектувати на міру справедливості і свободи самого суспільства. Визнанням цього постало прийняття ще 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини. Закріплюючи особисті немайнові права в конституції, держава забезпечує їхнє правове регулювання комплексно, тобто за допомогою норм ряду галузей права. У рамках комплексного регулювання особистих немайнових прав необхідно виділяти цивільно-правовий аспект. У зв’язку з цим у теорії були висловлені дві точки зору на цивільно-правове регулювання особистих немайнових прав. Довгий час панувало уявлення про те, що цивільне право не регулює, а лише охороняє особисті немайнові права. Проте правове регулювання й охорона прав не можуть протиставлятися, оскільки регулювання означає охорону прав, а їхня охорона здійснюється шляхом регулювання відповідних відносин.

[Сторінка 1] Лікург вивчав закони крітських царів у частині державного устрою. За легендою, переконавши народ, царів і геронтів прийняти його закони, він зморив себе голодом. Реформи, які за традицією приписують Лікургу, відносяться до першої половини VII ст. до н. е. За короткий час Лікург врятував народ від заколотів і безладдя. Насправді, за чотири століття до Пелопоннеської війни у Спарті не було політичних потрясінь. Дрібні інтриги між царськими сім'ями не беруться до уваги. Іноземців у Спарті вражав громадський спокій і безпека, беззаперечне підкорення молодших старшим, небагатослівність і законослухняність спартанців, потайність і засекреченість у державних справах. Вони дивувалися завзятій прихильності спартанців до військових занять і атлетичних вправ, їхній байдужості до наук і мистецтва. Правителі прагнули повністю ізолювати державу, своїх співгромадян від спілкування з іншими полісами і народами. Торговельні стосунки з іншими країнами були заборонені ще в VI ст. до н. е.

[Сторінка 1] Сучасна Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року - найважливіший нормативно-правовий акт новітньої Української держави. Україна нарешті здобула свій Основний Закон – необхідний елемент сучасної законодавчої системи, який є її своєрідним підмурком. Конституція 1996 року закріпила статус незалежної України – рівноправного учасника міжнародних відносин. В даній курсовій роботі розглядається зміст та значення сучасної Конституції України, докладно аналізуються I, II та III розділи Конституції, визначаються їх найважливіші ідеї та потенціал у справі розбудови в нашій країні правової держави. При написанні роботи використовувалися підручники і посібники, монографії та наукові публікації в журналах. Застосовані також матеріали з історії української конституційно-правової думки, що дозволяють побачити глибинні історичні корені сучасного Основого Закону, виявити шлях визрівання його передумов, сприймати Українську державу як невід’ємну частку світового співтовариства.

[Сторінка 1] Конституція України у ст. 106 наділяє Президента України досить широкими функціями і повноваженнями. Проте реальний обсяг їх на практиці залежить від: - стану розмежування в Основному Законі повноважень законодавчої влади і Президента; - особливостей функціонування усіх гілок влади; - конкретної політичної ситуації, яка визначається співвідношенням сил всередині країни. Стаття 106 Конституції України, на жаль, не визначає, що саме закріплено в ній: компетенцію, сукупність предметів відання, прав та обов'язків, або лише повноваження Президента України. Виходячи з цього, компетенцію Президента, як сукупність предметів відання, прав та обов'язків можна поділити на певні групи, які зумовлені функціями глави держави. Оскільки компетенція будь-якого органу публічної влади є похідною від покладених на нього функцій, можна систематизувати функції Президента України виходячи з того, що наявність глави держави, який не входить у жодну з гілок державної влади, ніяким чином не порушує принципу поділу влади, оскільки його головні повноваження спрямовані на виконання "внутрішніх" щодо державного механізму функцій, у першу чергу, на забезпечення організаційної та функціональної єдності державної влади.

[Сторінка 1] Конституція України закріплює важливі елементи основ правового статуту або конституційний статут громадян. Адже тільки вона регулює найважливіші, найсуттєвіші відносини між державою та громадянами. Інші відносини регулюються актами відповідних галузей права (цивільного, адміністративного і т.д.). Основи правового статусу громадян України визначають ті конституційно-правові норми, які регулюють суспільні відносини щодо громадянства, принципів статусу особи, конституційних прав, свобод та обов'язків громадян, гарантій реалізації, захисту та охорони прав і свобод громадян, відповідальності громадян за скоєні ними правопорушення згідно із законом. Конституційний статус громадян України є одним з головних елементів демократичного конституційного ладу держави (ст.ст. 3,4,8,13,14 Конституції). Цей статус невіддільний від закріплених в Конституції України засад демократичного конституційного ладу — народного суверенітету, поділу державної влади, верховенства права та інших. Основи правового статусу громадян базуються на певних принципах: невідчужуваності і непорушності прав і свобод громадян, рівноправності громадян, гарантованості конституційних прав і свобод громадян, юридичної відповідальності за невиконання громадянами конституційних обов'язків. Ці загальнодемократичні принципи статусу громадян певним чином відбиті у ст. ст. 11-24 Конституції України, яка виходить з ідей природних, а тому невідчужуваних і непорушних прав людини. Ці ідеї відстоювали Руссо, Вольтер. Кант, Радіщев, Сковорода, Шевченко, Драгоманов, Франко, Грушевський та інші філософи, громадські і політичні діячі.

[Сторінка 1] Проблеми забезпечення законності в державному управлінні полягає в дотриманні принципу верховенства права в державі. Принцип верховенства права визначається в ст. 8 Конституції України та відображає місце і роль права в державі і суспільстві. Він означає насамперед співвідношення права і держави та її інститутів - органів державної влади, посадових осіб та інших, тобто підпорядкованість держави та її інститутів праву і його пріоритет щодо до них. Крім того принцип верховенства права означає співвідношення права і політики, права і економіки, права та ідеології, а також співвідношення права та інших соціальних норм (моралі, звичаїв тощо), яке також полягає у пріоритеті права щодо них. Конституція України закріпила основу конституційного ладу, вкладаючи конституційно-правові норми-принципи організації та функціонування суб'єктів правових відносин. Ці принципи утворюють фундамент конституційного права, його головну конструкцію, на основі якої формуються конституційно-правові відносини. Принципи конституційного ладу містять головні начала системи права України, причому це найбільш вагомі конституційно-правові основи правового регулювання, ознаки її самостійної державності. У зв'язку з цим теорії і практиці національного державотворення застосовується термін "державність". Відомі українські вчені - Шемшученко Ю. С., Опришко В.Ф., Шаповал В.М. та ін. - визначають державність як складну і динамічну систему зв'язків, відносин та інститутів публічної влади, розвиток якої (системи) обумовлений особливостями соціально-економічних, політичних і духовно-моральних якостей факторів життєдіяльності конкретного народу або об'єднання народів на певному етапі їх розвитку.

[Сторінка 1] Норми цивільного права регулюють найбільш типові й характерні для певного етапу суспільного розвитку майнові та немайнові відносини. Але навіть найдосконаліша система права не може охопити всю різноманітність суспільних відносин, які потребують правового регулювання. Так, безпосередньо в Цивільному кодексі відсутня правова регламентація багатьох питань, які виникають на практиці у зв'язку з медичним обслуговуванням, внутрішніми перевезеннями пасажирів місцевим транспортом, функціонуванням громадського харчування та іншими видами повсякденного обслуговування. Законодавець в ст. 4 ЦК- України прямо зазначає, що цивільні права та обов'язки можуть виникати з дій громадян і організацій, які хоч і не передбачені в законі, але в силу загальних засад і змісту "цивільного законодавства породжують цивільні права і обов'язки. Зміни в політичному житті й недоліки законодавчої техніки також сприяють тому, що окремі суспільні відносини залишаються поза полем правового регулювання. Під прогалиною в праві звичайно розуміють випадки, коли певні суспільні відносини потребують правового регулювання, але воно не передбачене конкретним законом, правовою нормою.

[Сторінка 1] Конституційне право кожної країни можна визначити як складову частину правової системи, її галузь. Ця галузь досліджується на рівні спеціальної юридичної науки. Наука конституційного права є єдиною юридичною галузевою наукою, проте предмет її подвійний. Предмет цієї науки становить, по-перше, відповідна галузь національної правової системи, по-друге, галузі конституційного права зарубіжних країн. Наука вивчає конкретний зміст галузі (галузей) конституційного права, її окремих інститутів і норм, на підставі чого визначаються закономірності розвитку самої галузі. До кола питань цієї науки входить також реалізація конституційно-правових норм, її предмет охоплює механізм дії таких норм. Іншими словами, предмет науки конституційного права становить не тільки нормативний матеріал, а й державна практика, що існує на його основі і навіть склалася поза сферою юридичної регламентації. Однак цим не обмежується предмет науки конституційного права. Її проблематика включає розробку теоретичних положень, пов'язаних зі змістом відповідної галузі, її основними категоріями і поняттями тощо, Важливим завданням науки конституційного права є дослідження питань ефективності конституційно-правового регулювання, аналіз зв'язків у сфері взаємодій правових норм і суспільних відносин. Крім того, перед вітчизняною наукою конституційного права стоять завдання виявлення і дослідження тих засобів регулювання, які б відповідали потребам національного державотворення.

[Сторінка 1] Хабар — це незаконна винагорода матеріального характеру, тобто предмет хабара має виключно матеріальний характер. Ним можуть бути майно (гроші, матеріальні цінності), право на майно (документи, які надають право на отримання майна, користування майном або право вимагати виконання зобов'язань тощо), будь-які дії майнового характеру (передача майнових вигод, відмова від них, відмова від прав на майно, безоплатне надання послуг майнового характеру, санаторних чи туристичних, путівок, проведення будівельних чи ремонтних робіт тощо). Держава здійснює свої зовнішні та внутрішні функції через органи державного управління, ефективна діяльність яких є запорукою забезпечення потреб громадянського суспільства. У зв'язку з цим велику суспільну небезпеку становлять злочини у сфері службової діяльності. Серед них хабарництво є однією з найбільш небезпечних форм корисливого зловживання владою чи службовим становищем. Це негативне явище перебуває в антагоністичному протиріччі з певними критеріями, установками, соціальними та етнічними цінностями нашого суспільства. Хабарництво, особливо його кваліфіковані форми, підриває демократичні інститути нашої держави, їх авторитет, дезорганізує нормальну роботу органів влади і управління, дискредитує діяльність, негативно впливає на їх моральний стан і суспільство в цілому, загрожує процесам реформування економіки та становлення української державності.