[Сторінка 1]
Рідне містечко на Чернігівщині видавалося таким любим та гарним, хоч у ньому, як і всюди, вікували злидні, за тяжкою працею біднота світа-сонця не бачила. Там 8 січня 1879 року він народився, хам пізнав перші дитячі радощі й жалі. Чимала родина Панасенків — усіх було восьмеро — тулилася в старій, скособоченій хаті, обсадженій кленами, ясенами, горобиною. .Маленькими підсліпуватими віконцями дивилася вона на майдан, дивилась просто й відверто, не соромлячись бідності своєї, бо жили в тій оселі чесні роботящі люди. Батько був чоботарем, мати по наймах за нужденний заробіток гарувала. Ні клаптя поля, ані хвоста в Дворі. Як заходили жнива, вся родина за убогий сніп жала чуже. Степанко воду носив женцям. Усі рясним потом обливались, а взимку так і не було в'їжно.
Довгими вечорами в хаті кипіла робота: батько шив чоботи і синів своїх старших того ремесла навчав. А менші залазили на піч і по черзі розповідали казки, вигадували всякі дивовижні історії. Степан завжди умів найдотепніше змостити. Був меткий, жвавий, беручкий до всякого діла. В убогій сім'ї шанували правдиве слово, пісню, жарти. Батько був письменний (колись у дяка навчився грамоти), поважав освічених людей, знав ціну мудрій книжці. В хаті Панасенків любили Шевченкового «Кобзаря» і Гоголевого «Тараса Бульбу». Часом тут лунали пісні — «Ой, наступала та чорна хмара», «За Сибіром сонце сходить...», їх виводили дорослі й діти.
Значно пізніше письменник Степан Васильченко (такий літературний псевдонім обере Степан Васильович Панасенко) згадуватиме: «Найсильніше враження справила на мене ця трійця: Пісня, Кобзар і Гоголь, твори, яким я не знаю рівних у світовій літературі. Перегортаючи «Кобзаря», я не один раз пригадував усе своє життя...»
